Чужі правила гри: історія про те, чому в Еміратах не можна вірити мільйонерам

Я кивнула, навіть не замислившись.

Тієї ночі я довго лежала без сну. Місяць висів над морем, а думки кружляли: «Що я роблю? Навіщо?» Але разом зі страхом жила радість. У грудях дзвеніло, як перед грозою. Я не знала, що цей дзвін — попередження.

Я прокинулася до світанку. Повітря в номері було солодке, ніби увібрало сіль моря і жасмин. Серце билося швидко, наче заздалегідь знало: день буде особливим. Учора Рашид сказав: «Я покажу тобі справжній Дубай». Ці слова весь ранок звучали в мені, як заклинання.

На сніданок я спустилася в білій сукні, яку берегла для особливого випадку. Волосся вклала акуратно, губи злегка підфарбувала. І вперше за багато років відчула себе не кухонною працівницею, не дружиною далекобійника, а жінкою.

У дзеркалі ліфта я побачила обличчя, в якому з’явилося щось нове. Очікування.

Рашид чекав біля входу до готелю. На ньому була біла сорочка, легкі штани й темні окуляри. Побачивши мене, він усміхнувся:

— Сьогодні ви схожі на світанок.

Я знітилася й опустила очі.

— Куди поїдемо?

— Спершу в старий квартал, туди, де народилося моє місто. Потім буде сюрприз.

Ми їхали широкими вулицями, а Рашид розповідав про кожну будівлю, ніби вона була живою. Його голос був м’який, оксамитовий, з інтонацією людини, якій подобається, коли її слухають. Я слухала, і світ довкола ставав яскравішим.

Старий квартал виявився схожим на лабіринт. Вузькі вулички, різьблені двері, запахи спецій, чай, тканини, золото, сміх. Рашид купив мені холодний фініковий напій і сказав:

— Тут усе справжнє. Без масок. Як ви.

Я не знайшлася, що відповісти. Лише усміхнулася.

Потім він відвів мене до маленького музею. Там у скляних колбах лежав пісок різних відтінків — від білого до карамельного.

— Бачите? — сказав Рашид. — Навіть пісок буває різним. Один здається звичайним, інший сяє на сонці.

— А я який пісок?