Як одна випадкова знахідка зруйнувала всі мої підозри щодо його «відряджень»

Ліза дивилася на стару пожовклу фотокартку. Худенька дівчинка, як дві краплі води схожа на Лізу в дитинстві, щасливо притискала до себе буханець хліба й банку консервів. На звороті картки, вже вицвілим чорнилом, було виведено напис: «Зима 1944 року».

«Бабусю, як же мені тебе бракує», — подумала Ліза й змахнула непрохану сльозу. Бабусі не стало рік тому. Вона загинула під час пожежі, задихнулася в диму.

Її старий будинок, що стояв на околиці міста, згорів. Пізніше з’ясувалося, що це була не випадковість.

— Імовірно, комусь була потрібна ця ділянка, — припустив слідчий, який через брак доказів закрив справу. — А може, ваша старенька комусь дорогу перейшла?

Ліза, яка щойно поховала єдину рідну людину, здригнулася й здивовано подивилася на детектива.

— Іване Петровичу, нічого такого я не помічала. Та й вона б сказала мені. У нас із бабусею не було таємниць одна від одної.

— Ну, а вороги в неї були? — поліцейський намагався знайти бодай якусь ниточку.

— Ні, — відповіла Ліза й схлипнула.

Виносити це вона вже не мала сил.

— Вибачте, Єлизавето Федорівно, що змушую вас знову проходити через ці муки. Але я мушу з’ясувати причину пожежі, розумієте?

Іванові Петровичу було шкода молоду жінку, яка так страждала. Він із власного досвіду знав, що таке втратити близьку людину, а тому зі співчуттям дивився на Лізу…