Чужі правила гри: історія про те, чому в Еміратах не можна вірити мільйонерам

— спитала я жартома.

Він подивився уважно, трохи примружившись:

— Той, що сяє. Просто ви давно про це забули.

Ці слова влучили просто в серце. Вперше за роки хтось дивився на мене не як на звичну тінь.

Після обіду він повіз мене до моря. Там не було туристів, лише порожній берег, гарячий вітер і пісок, що співав під ногами. Ми йшли мовчки. Потім Рашид сказав:

— Знаєте, чому я запросив вас?

— Чому?

— Ви рідкісна. У ваших очах живуть смуток і сила водночас.

Я відвернулася, щоб він не побачив, як здригнулися губи. Від його слів стало водночас страшно й солодко.

Ми сиділи на піску й дивилися на захід сонця. Море переливалося червоним і золотим. Сонце опускалося повільно, як у давній казці. Він говорив про життя, долю, сміливість. А я слухала й думала: невже це відбувається зі мною?

Коли він привіз мене до готелю, вже сутеніло. Біля дверей він нахилився і тихо сказав:

— Завтра покажу тобі Дубай уночі. Там зірки ближчі, ніж здається.

Я кивнула. Голос мене не слухався.

У ліфті я дивилася на своє відображення. Очі блищали, щоки палали. Я розуміла: я перейшла невидиму межу і назад уже не повернуся.

Тієї ночі я довго не спала. З балкона долинав шум вулиці, запах прянощів, гул великого міста. У грудях був легкий страх, а під ним майже дитяча радість: «Я жива. Я знову відчуваю». І десь глибоко шепотілося: «Обережно, Марино. Надто красиво, щоб бути правдою».

Увечері, коли сонце сховалося за вежами, Рашид надіслав повідомлення: «Будь готова о дев’ятій. Ніч любить сюрпризи».

Я перечитала кілька разів. Серце калатало. Слово «ніч» раптом стало не часом доби, а обіцянкою.

Я довго вибирала сукню. Біла здавалася надто простою, червона — надто сміливою. Зрештою вдягла бірюзову, легку, струмливу. Волосся розпустила, вдягла бурштинові сережки. Коли вийшла до готелю, Рашид уже чекав біля машини кольору місячного піску. Він злегка вклонився:

— Сьогодні ви красивіші за саме місто.

Я засміялася: