Чужі правила гри: історія про те, чому в Еміратах не можна вірити мільйонерам
— Не перебільшуйте.
— Я ніколи не перебільшую, — спокійно відповів він.
Ми їхали нічним шосе. Вогні веж відбивалися у шибках, дорога блищала, як дзеркало. У повітрі було відчуття свята: музика, сміх, запах спецій і бензину. Дубай уночі здавався живою істотою — сяйливою, п’янкою, дихаючою.
Рашид привіз мене до старого порту. Там вода була темна, як нафта, а вогні відбивалися в ній так, ніби зорі впали в море. Біля причалу погойдувалися яхти, блищав хром, ліхтарі давали м’яке світло, хвилі шепотіли біля берега. Він купив два келихи безалкогольного вина і подав один мені.
— Це місто схоже на жінку, — сказав він. — Удень блищить, а вночі відкриває таємниці.
Я усміхнулася:
— А ти схожий на чоловіка, який ці таємниці збирає?
Він розсміявся:
— Ні. Я просто вмію слухати.
Ми якийсь час мовчали. Потім він запитав:
— Розкажи мені про себе. Хто ти насправді?
Я розгубилася. Хотілося сказати щось красиве, але слова застрягли.
— Я просто Марина. Готую обіди в шкільній їдальні.
Він похитав головою:
— Не вірю. У твоїх очах забагато вогню для простої куховарки.
Я опустила погляд. Він стояв поруч, від нього пахло пряним парфумом і морем. Усередині здригнулося щось давно забуте.
— Я втомилася бути невидимою, — тихо сказала я.
— Тепер ти не невидима, — відповів він. — Ти жінка, яку бачать.
Ці слова прозвучали як музика.
Ми довго гуляли, говорили про все і ні про що: про кіно, їжу, країни, де я ніколи не була. Він сміявся, і я сміялася разом із ним, почуваючись легкою, як ніколи.
Потім ми піднялися на оглядовий майданчик. Місто лежало внизу морем вогнів. Вежі палали, машини тяглися блискучими нитками, все здавалося безкінечним.
— Бачиш, — сказав Рашид, — це місце вчить мріяти.
Я дивилася вниз і відчувала, як пальці стискаються. Хотілося триматися за чиюсь руку, щоб не впасти в цей сяйливий вир. Він ступив ближче.
— Марино, — прошепотів він.
Я підвела очі. На мить зникло все: місто, шум, висота. Залишився тільки його погляд.
— Дякую, — сказала я.
— За що?
