Деталь під кришкою дорогого гроба, що позбавила всіх дару мови

— Не передумала, — жорстко відповіла жінка. — Копайте. Я вам гроші заплатила.

— Я одного не можу зрозуміти, — буркнув другий. — Припустімо, дістанемо ми цю труну. А далі що? Ви ж її із собою не потягнете.

— Мені це й не потрібно, — вже тихіше сказала вона. — Я лише подивлюся на нього. Побачу на власні очі. А потім знову закопаєте.

— Дивна ви, звісно, — усміхнувся чоловік. — Що ви там хочете побачити? Судячи з таблички, людина вже місяць як у землі лежить.

— Не рік же, — глухо мовила жінка. — Я все одно впізнаю його.

— Кого?

Вона підвела на нього потемнілі від безсонних ночей очі.

— Сина мого.

Копачі перезирнулися. Обоє подумали про одне й те саме: бідна мати, видно, не витримала горя й зрушилася розумом. Але сперечатися не стали. Жінка заплатила щедро. Їм лишалося тільки викопати труну, потім знову засипати яму й піти.

Далі чоловіки працювали мовчки. А жінка сиділа поруч, стискаючи пальці до болю, і провалювалася у спогади.

Марина народила сина пізно, коли їй уже виповнилося сорок. До того вони з чоловіком багато років намагалися завести дитину, ходили по лікарях, здавали аналізи, слухали нескінченні поради, але все виявлялося марним. З часом чоловік утомився чекати й пішов до іншої — молодої, міцної, здорової. Та невдовзі народила йому двох доньок, а Марина залишилася сама в порожній квартирі й із порожнечею всередині….