Дівчинка заплакала, побачивши бабусю. Але камера в ляльці зняла правду

Вона повернулася через службовий вхід, переодяглася у звичайний светр і спустилася в архів. Електронні картки Марини були доступні лише лікарю, який її вів, і завідувачу, але старі паперові журнали видачі ліків і відвідувань зберігалися в підвалі. Олена хотіла перевірити не призначення, а те, що не мало впадати в око: хто приходив, коли дитині ставало зле, і які продукти приносили відвідувачі. Архів зачинявся на простий ключ. Людмила Іванівна вже чекала всередині.

На столі горіла лампа. Біля неї лежали лялька й латунний ключ із яблунею.

— Я знала, що ви не підете, — сказала санітарка, — тому сама журнали принесла.

— Галину Степанівну затримали.

— Отже, поспішають.

Вони розклали журнали за датами.

Олена позначала напади червоним олівцем. Перший із відмічених у цих журналах нападів стався наступного дня після похорону матері, другий — після повернення з приватного санаторію. Потім ішли тижні спокою й раптові погіршення.

Спершу між ними був місяць, потім по два тижні, а тепер — по два-три дні. Людмила водила пальцем по графах відвідувань. Віктор Олексійович був щоразу.

— Він буває щодня, це нічого не доводить.

— Не щодня з ним приходить оця.

У графі кілька разів повторювалося прізвище: Руденко Н. М. Наталія Руденко, помічниця фонду.

Та сама жінка, яка зазвичай приносила нові іграшки й фотографувала Віктора з дітьми для міських новин.

— У день нападу вона завжди лишала подарунок, — сказала Людмила. — То нічник, то плеєр, то плед.

— А що принесла востаннє?

Олена згадала маленький білий апарат на Марининій тумбочці. Віктор пояснив, що це очищувач повітря із заспокійливим ароматом, дозволений приватним алергологом. Прилад працював лише вечорами.

Поруч із ним стояв термос із морсом. Вони піднялися на поверх чорними сходами. Біля дверей палати сидів новий охоронець.

Він повідомив, що за розпорядженням завідувача Олені заборонено заходити до пацієнтки.

— Мені треба забрати фонендоскоп.

— Передадуть уранці.

Поки вони сперечалися, Людмила зайшла до сусідньої процедурної, відчинила дверцята в білизняну нішу й витягла вузьку драбину. Старі корпуси будували так, що технічні балкони тягнулися вздовж усього фасаду. Влітку ними мийники вікон переходили з палати до палати.

— Я туди не полізу, — прошепотіла Олена.

— Тоді я полізу. Тільки в мене коліно штучне, і злазити будете разом зі мною.

За хвилину Олена вже стояла на мокрому залізному настилі за вікном.

Сніг бив в обличчя. Висота четвертого поверху здавалася вдвічі більшою. Вона трималася за холодну стіну й обережно йшла до вікна Марининої палати.

Світло всередині було приглушене, дівчинка спала. Поруч спиною до вікна стояв Віктор. Він зняв кришку з білого приладу й замінив усередині маленьку прозору капсулу.

Потім увімкнув апарат. На передній панелі засвітився синій вогник. За кілька секунд Марина закашлялася.

Віктор не кинувся до неї. Він подивився на годинник. Кашель посилився.

Дівчинка підвелася, спробувала покликати медсестру. Віктор нахилився й щось сказав їй. Олена не чула слів крізь подвійне скло, але бачила, як Марина заперечно мотає головою.

Тоді він дістав телефон, натиснув кнопку. Із палати долинув слабкий металевий дзвін. Навіть крізь зачинене вікно Олена впізнала той звук.

Марина затулила вуха й завила. Віктор знову щось сказав, показуючи на двері. Дівчинка подивилася туди з жахом, ніби чекала появи бабусі.

Потім слухняно випила з чашки те, що він їй подав. Її голова впала на подушку. Олена вдарила долонею у скло.

Віктор різко обернувся. На мить вони зустрілися поглядами. Він вимкнув прилад і попрямував до вікна.

Олена побігла назад. Залізо під ногою ковзнуло, долоня зірвалася з перил. Вона повисла, вдарившись коліном об край настилу…