Під час обстрілу солдат упав у стару криницю й побачив на дні те, чого ніяк не очікував

— До цієї квартири ти більше не зайдеш, — промовила Лариса й повернула ключ, навіть не глянувши на брата.

Даниїл залишився на сходовому майданчику, розгублено стискаючи пакет. Усередині лежали мамині ліки, свіжий хліб, два несолодкі йогурти й упаковка вологих серветок — усе те, про що вона просила ще зранку. У під’їзді тягло вогкістю, облупленою фарбою й підгорілою їжею з чиєїсь кухні. Десь унизу грюкнули двері, потім сусід Семенов закашлявся так важко, ніби цей звук ішов із самої стіни.

— Ларо, відчини, — попросив Даниїл неголосно.

За дверима щось зашурхотіло. Сестра не пішла. Він майже бачив її по той бік: стоїть біля вічка, притискає долоню до дверей і злиться так, що навіть дихає нерівно.

— Я сказала все, що хотіла.

— Мамі потрібні таблетки.

— Від тебе їй уже нічого не треба.

Пластикові ручки пакета натяглися й боляче врізалися йому в пальці.

— Що ти їй сказала?

Двері смикнулися й прочинилися настільки, наскільки дозволяв ланцюжок. У вузькій щілині з’явилося обличчя Лариси — зблідле, напружене, з жорсткою складкою біля перенісся. Саме таким поглядом вона дивилася завжди, коли була певна у своїй правоті наперед.

— Я? — у її голосі прозвучала суха насмішка. — Краще ти поясни, що вчора змусив її підписати. Довіреність? Відмову? Чи вирішив, що я не розберуся?

— Про які папери ти говориш?

— Не вдавай невинного.

— Ларо, я справді не розумію.

— Ти в нас ніколи нічого не розумієш. Гроші батька зникли — ти не розумів. Гараж продали, а я дізналася останньою — ти теж нічого не розумів. Тепер знадобився бабусин дім.

Усередині в Даниїла все ніби застигло. На коротку мить йому здалося, що серце перестало битися.

— Дім? До чого тут дім?

— До того, що мама вчора відмовилася від своєї частки. На твою користь.

— Що?

Лариса дивилася пильно, майже жадібно, наче чекала, коли його обличчя видасть правду.

— Не старайся. Здивування в тебе виходить погано.

— Я нічого не приносив мамі. Учора заїхав після роботи на пів години: тиск поміряв, чай поставив і пішов.

— Та невже? А нотаріус сама все оформила? І підпис твій сам там з’явився?

Даниїл мимоволі відступив. У голові загуло, порожньо й гучно.

— Покажи мені ці папери.

— Ще чого.

— Ларо, якщо там стоїть мій підпис, значить, хтось його підробив.

Вона коротко фиркнула.

— Дуже зручно.

— Покажи документи.

— Ти їх бачив раніше за мене.

Сестра потягнула двері на себе, але Даниїл устиг просунути пакет у щілину.

— Тоді хоча б ліки візьми.

— Залиш на килимку.

— Я хочу поговорити з мамою.

— Вона тебе бачити не хоче.

Ці слова виявилися болючішими за будь-які звинувачення. Даниїл устиг помітити в глибині коридору сірий край маминого халата. Мати стояла біля стіни. Він побачив лише її худу руку з виступлими синіми венами й розпухлу ступню в домашньому капці.

— Мамо, — покликав він.

Рука зникла….