Дівчинка заплакала, побачивши бабусю. Але камера в ляльці зняла правду

Дорошенко зрозумів це відразу. Його пальці завмерли на оправі окулярів.

— Про яку записку? — спитала вона.

— Ви самі щойно сказали.

— Ні, це сказали ви.

Тиша в кабінеті стала густою.

За стіною хтось засміявся, проїхав візок, дзенькнув посуд. Звичайне лікарняне життя тривало за кілька метрів від них. А Олена дивилася на людину, якій довіряла п’ятнадцять років, і вперше не знала, кого бачить.

Роман Михайлович повільно надягнув окуляри.

— Ідіть додому, — промовив він. — І не робіть дурниць.

— Хто розповів вам про ляльку?

— Ідіть.

Вона вийшла, не підписавши наказу. Біля ординаторської на неї чекав Віктор.

Пальто він зняв, рукави білої сорочки були закачані. На правому зап’ясті срібного браслета не було, але на шкірі лишилася тонка червона смуга.

— Олено Петрівно, — сказав він майже приязно, — ви хороший лікар. Мені не хочеться, щоб через чужу сімейну одержимість ви втратили роботу.

— А мені не хочеться, щоб Марина померла в дорозі.

— Вона не помре.

— Ви так упевнені?

— Я витратив на її лікування більше, ніж ви заробите за все життя. Хіба це схоже на людину, яка бажає їй смерті?

— Гроші витрачають не лише на порятунок. Іноді ними купують можливість зробити так, щоб ніхто не ставив запитань.

Усмішка зникла.

— Галина Степанівна вже переконала вас, що я чудовисько?

— Я з нею не розмовляла.

— От і поговоріть. Вона розповість про ключ, сторожку й старі сімейні таємниці. Тільки спершу спитайте, чому Марина, побачивши її, задихається від жаху. Діти рідко вміють так переконливо брехати.

Він пройшов повз, за кілька кроків зупинився й додав:

— Ляльку все ж таки краще повернути. Це пам’ять про Оксану. Вона належить родині.

Олена дочекалася, поки він зникне за поворотом, і дістала телефон. Галина Степанівна не відповідала.

Тоді вона зателефонувала в приймальне відділення й попросила охоронця, який виводив літню жінку, пригадати, куди та пішла.

— На автобусну зупинку, мабуть, — сказав охоронець. — Тільки за нею чорна машина поїхала. Я ще подумав: багаті, дивакуваті. Спершу сваряться, а потім однаково підвозять.

Олена збігла сходами, не чекаючи ліфта.

Надворі йшов мокрий сніг. Сліди на асфальті відразу наливалися водою. Біля зупинки лежала сіра пухова хустка.

Поруч у калюжі блищало розчавлене жовте яблуко. Галини Степанівни ніде не було. Олена набрала поліцію.

Черговий вислухав, попросив назвати прізвище зниклої, потім довго щось перевіряв.

— Громадянку Коваль затримано годину тому, — сказав він нарешті. — Порушення судової заборони, спроба проникнення до неповнолітньої. З нею все нормально.

— Де вона?

— Інформацію — родичам.

— Я її лікарка.

— Тоді вам тим більше не можна.

Зв’язок обірвався. Олена стояла під снігом, стискаючи телефон.

За її спиною світилися вікна лікарні. На четвертому поверсі, у крайньому вікні, на секунду з’явився Віктор. Навіть із вулиці вона впізнала його за рівною поставою.

Він дивився вниз, просто на неї. А потім підняв руку й повільно постукав пальцем по склу, ніби нагадуючи: «Час спливає». Додому Олена не поїхала…