Дівчинку з інвалідністю залишили на добу в чужих людей, а вранці мачуху чекало несподіване відкриття

Після переїзду Мирон виконав усе, про що говорив. Він знайшов для неї житло, помічницю, лікарів, фахівців із реабілітації. Були обстеження, довгі процедури, болісні тренування, дні відчаю, коли хотілося кинути все й сховатися під ковдрою. Потім були дві складні операції. Відновлення йшло важко, повільно, з відкатами й сльозами, але Дарина трималася за батькову віру й за спокійну підтримку Мирона.

Одного разу вона зробила перший самостійний крок. Усього один — короткий, невпевнений. Та для неї він прозвучав голосніше за будь-які переможні слова. Потім був другий, третій, довгі заняття, нові спроби. Візок поступово перестав бути продовженням її тіла й став предметом із минулого.

Мирон радів кожному її успіху так щиро, ніби виконував не прохання покійного друга, а повертав до життя частину власної душі. Дарина була йому вдячна не лише за допомогу й гроші. Він повернув їй право вирішувати за себе, право сподіватися, право не відчувати себе чужим тягарем.

Тепер вона навчалася, сміялася разом з іншими дівчатами й будувала плани, які ще недавно здавалися неможливими. Іноді їй доводилося проходити курси відновлення, іноді біль нагадував про себе, та колишній страх уже не керував нею. Попереду лишалося багато невідомого. Зате в цьому житті більше не було місця Оксаниній жадібності, приниженню й зраді.