Він був багатий і самотній… аж поки на його порозі не з’явилася вона

Вона прийшла до його воріт, коли йти вже не було куди

До воріт лишалося зовсім трохи, а Андрій Савчук уже майже не відчував обличчя. Лютневий вітер пробирався під комір дублянки, і хоч як хотілося пришвидшити ходу, холод не відставав. Андрій повертався з північних пасовищ: після заметілі треба було перевірити молодих телят. Обійшлося краще, ніж він боявся. Тепер можна було дістатися до каміна й нарешті зігрітися.

Його господарство, «Місячний камінь», займало річкову долину за два дні шляху від найближчого містечка. Десять років тому Андрій узявся облаштовувати цю землю. Тоді йому було двадцять вісім; тепер — тридцять вісім, і за минулі роки тут з’явилися стада, що налічували три тисячі голів, робота для двадцяти людей і великий будинок із тесаного каменю. Про дім знали далеко за межами долини, а про господаря говорили з повагою й певною осторогою. Савчук умів бути справедливим, але м’якості від нього не чекали.

Грошей у нього вистачало. Людей довкола — теж. Тільки самотності від того менше не ставало.

Біля кам’яного стовпа коло воріт темніло щось безформне. Андрій спершу прийняв це за покинутий мішок і вже хотів проїхати повз, коли згорток ледь помітно ворухнувся. Він одразу зіскочив із коня.

На землі лежала дівчина. Підібгавши ноги, вона ніби намагалася сховатися у власній тонкій сукні. Ні пальта, ні хустки. Темне волосся, забруднене болотом, закривало частину обличчя; губи відливали синявою. Андрій опустився поруч, зірвав рукавицю й намацав пульс на шиї. Слабкий, але рівний. Вона ще дихала.

— Господи, — вихопилося в нього.

Він підхопив її, здивувавшись, яка вона легка, потім посадив перед собою в сідлі й міцно притис до грудей. Кінь невдоволено фиркнув від незвичного тягаря, але рушив до будинку. Ще недавно Андрій думав лише про те, як би швидше відігріти власні руки. Тепер увесь холод ніби зосередився в цьому легкому тілі, яке він тримав перед собою. Дівчина не могла ні допомогти йому, ні сказати, що з нею сталося. Лишалося одне: довезти її до тепла. Усі запитання, скільки б їх не було, мали зачекати.

На ґанку Андрій штовхнув двері плечем.

— Галино! Швидше сюди!

Економка вийшла з кухні, на ходу витираючи руки об фартух. Галина Ткачук служила в нього від самого заснування господарства. Міцна сивоволоса жінка зазвичай не марнувала слів, але, побачивши ношу господаря, не стримала переляканого вигуку.

— Де ви її взяли?

— Біля воріт. Зовсім змерзла. Потрібні ковдри й гаряча вода.

Андрій поніс незнайомку до гостьової кімнати внизу. Поки Галина збирала все потрібне, він уклав дівчину на ліжко й почав знімати з неї мокрі черевики. Крізь бруд вгадувалася м’яка добротна шкіра; взуття було хороше, але довга дорога майже доконала його. Сукня болотяного кольору теж колись коштувала недешево. Тепер у кількох місцях тканина була розірвана.

Галина принесла ковдри й глечик. За її спиною з’явилася молода служниця Олеся.

— Хто це, пане Савчук?

— Поки що не знаю. Принеси бульйон, Олесю. А ви, Галино, перевдягніть її в сухе.

Укривши дівчину, Андрій залишив жінок самих. У коридорі він прихилився до стіни й лише тоді відчув, як утомився. Із кухні тягло смаженим м’ясом; до цього звичного запаху домішувався ялівець — Галина любила ставити його гілки на стіл. Теплий дім жив своїм звичним вечором, і від того ще важче було уявити, що зовсім поруч людина помирала від холоду.

Андрій зняв дублянку, повісив на гачок. Одна, без коня, у такій сукні. Як вона взагалі дійшла сюди?

За пів години двері тихо зачинилися за Галиною.

— Прийшла до тями. Трохи бульйону випила.

— Що розповіла?

— Ім’я. Оксана Бондар. Подякувала й знову заплющила очі. Сил у неї немає, пане Савчук. І голодувала вона, видно, не один день.

— Звідки йшла?

Галина похитала головою.

— Нехай відпочиває, — вирішив він. — Завтра поговоримо.

Сам Андрій тієї ночі так і не ліг. Сидів перед вогнем у кабінеті, потроху відпивав віскі зі склянки й перебира́в можливі рішення. Відправити незнайомку до містечка, до місцевого служителя закону? Потримати в себе, поки не одужає? Він звик знати, що чекає на нього завтра, кому доручено роботу, які справи потребують уваги. Для дівчини, знайденої біля воріт, у цьому порядку місця не було…