У 1986 році лісник знайшов жінку в ведмежому капкані

Восени 1986 року лісник визволив незнайомку з капкана. Під її спідницею виявилися козячі ноги

Крик застав Андрія Петровича Коваля в лісі, яким він ходив майже двадцять років. Стояв жовтень 1986 року; лісник збирав гриби й ніяк не сподівався знайти біля звіриної стежки поранену жінку. Важкі дуги ведмежого капкана стискали її ногу. Усе виглядало страшно, але зрозуміло: заблукала приїжджа або хтось із місцевих потрапив у чуже залізо.

Андрій відставив кошик, приготував сокирку. Залишалося підступитися до пружини, коли незнайомка веліла йому не дивитися вниз — і назвала на ім’я та по батькові. Він уперше бачив цю жінку. Звідки вона могла його знати? Рука завмерла над капканом, а погляд усе ж ковзнув під край брудної довгої спідниці.

Там була коротка темна шерсть. Дві тонкі ноги, зовсім не людські, і роздвоєне копито, затиснуте старим залізом. Пізніше Андрій не раз повертався до цієї хвилини: піти слід було тоді, відразу, поки ще можна було повернутися спиною до поваленої ялини й зникнути між деревами.

Натомість він залишився біля пораненої. Не пожаліти, не розпитати, не довести собі, що нічого неможливого не сталося, — просто розтиснути капкан. Із цього рішення й почалося все інше.

У сорок вісім років Коваль жив на сході області, у маленькому селищі, від якого до великої залізничної станції було близько двадцяти кілометрів. Кілька десятків дерев’яних будинків, крамниця з поштою, фельдшерський пункт, лісництво, стара пилорама — ото й усе селище. Довкола темніли ялини й сосни. Чоловіки здебільшого працювали на лісозаготівельному підприємстві: валили ліс, ремонтували машини, обслуговували далекі ділянки.

До лісництва Андрій прийшов іще наприкінці шістдесятих. Побувши помічником, отримав свій обхід і поступово звик міряти відстані не за картою, а за часом у дорозі. На перевірку далеких кварталів ішло часом два-три дні; ночувати доводилося в зимівниках. Він мав рушницю, однак мисливцем себе не називав і стріляв рідко. Гриби, риболовля, довга хода поміж дерев подобалися йому значно більше.

Оксана, його дружина, любила піджартовувати: скоро чоловік вітатиметься з кожною ялиною. Деревам імен Андрій, звісно, не давав, зате пам’ятав струмки, сирі низини, старі просіки й занедбані лісосіки. Узимку його виручали навіть окремі валуни. На власній ділянці він майже не міг заблукати: надто багато тут було знайомого й упізнаваного будь-якої пори року.

Особливо добре він знав північний край обходу. За старою лісовозною дорогою, куди машини тепер заглядали рідко, починався тісний ялинник. Його звали Глухим бором — не через моторошні перекази, а через густоту дерев. Навіть удень під ними стояв присмерк. Після дощу дорогу розвозило вкрай, і техніка туди вже не сунулася.

Старі люди казали, що колись у цій стороні ловили ведмедів капканами. Андрій слухав без особливого зацікавлення. За роки служби яких тільки байок йому не розповідали: і вогні незрозумілі бачили, і голоси чули, і знайомими місцями кружляли до знемоги. Почнеш розпитувати — з’ясується, що людина була напідпитку або переповідає давню пригоду чийогось родича. Лісник довіряв власним очам, а не чужим оповідкам.

Третього жовтня він прокинувся після звичайної дощової ночі. На світанку прояснилося, повітря трималося десь на п’яти градусах тепла. Андрій поїв, натягнув стару зелену куртку й гумові чоботи, дістав плетений кошик. Оксана побачила збори й спитала, куди він зібрався.

— Грибів пошукаю.

— Знову в ліс?

— Дощ пройшов. Саме час.

Оксана спитала, чи встигне він повернутися до темряви. Андрій відповів, що буде до обіду. Ці слова їй потім часто згадувалися. А він і справді відвів на прогулянку години чотири. Грибні місця були кілометрах за сім. До лісової сторожки дістався старим мотоциклом, залишив його там і далі рушив пішки.

Мокра хвоя м’яко приймала кроки. Із гілок зривалися великі краплі, між темними стовбурами жовтіло осикове листя. Спершу кошик лишався майже порожнім; зате біля старої просіки пішли білі гриби й підосичники. Приблизно за годину він наповнився до половини. Близько десятої Андрій вирішив заглибитися ще кілометри на два, до Глухого бору.

Там він і почув перший дзвін. Тоненький, короткий — ніби попереду раз хитнувся дзвіночок. Лісник зупинився, чекаючи другого звуку. Корова? Кінь? Ні тій, ні другому тут наче не було чого робити: домашня худоба так далеко не заходила. Але за хвилину дзвіночок дзенькнув знову.

— Гей! Є хто?

Ніхто не озвався. Андрій рушив далі й метрів за триста помітив у багнюці слід. Перше припущення — лось — відпало, щойно він нахилився. Відбиток роздвоювався, однак для лосиного був замалий, а для козулячого — завеликий. Радше так пройшла б велика коза. Тільки звідки їй узятися за сім кілометрів від житла?

Осторонь виявився другий відбиток, за ним третій. Між ялинами тяглася доріжка слідів. Андрій завагався, потім звернув за нею: раптом удасться знайти втілену тварину й повернути в селище. Метрів за двісті м’яка земля скінчилася. Під суцільною хвоєю слід зник, і лісник завмер, видивляючись продовження.

Тишу розітнув жіночий крик. Тепер жодної помилки бути не могло: кричала людина, різко й від болю. Андрій кинув кошик і побіг на звук, питаючи на ходу, де постраждала. Зліва відповіли: «Тут!» Він звернув і за хвилину опинився біля старої звіриної стежки.

Жінка сиділа, прихилившись до поваленої ялини. Їй можна було дати років тридцять п’ять. Майже чорне мокре волосся сплуталося, обличчя здавалося зовсім безкровним. Темно-коричнева кофта й сіра спідниця до землі виглядали не так старомодно, як недоречно: хто піде в осінній ліс без куртки, чобіт і бодай хустки на голові?

На запитання Андрія вона лише показала вниз. Серед листя лежав важкий ведмежий капкан; його дуги тримали праву ногу. Лісник вилаявся. Такі пристрої давно майже вийшли з ужитку, а цей до того ж був старий, іржавий, із ланцюгом, прикріпленим до кореня.

— Чия ще робота?.. Скільки ви тут просиділи?

— Не знаю.

На запитання, чи сильно стиснуло, жінка не відповіла. Спідниця закривала майже всю ногу; темні плями на тканині Андрій сприйняв за кров. Він опустився поруч і попередив, що доведеться потерпіти. Із сумки дістав невелику сокирку й металевий клин, який зазвичай носив із собою. Спершу треба було послабити пружину, а самому впоратися з таким залізом непросто.

Холодні пальці раптом зімкнулися на його зап’ястку.

— Не треба.

— Ви що? Ногу ж розтрощить.

— Залізо відкрий. Тільки вниз не дивися.

Андрій вирішив, що від болю вона погано тямить. Пояснив: не можна поставити інструмент навмання, треба бачити механізм. Жінка не зводила погляду з його обличчя. Очі в неї були майже чорні, але тоді він іще не замислився над цим.

— Не дивися туди, Андрію Петровичу.

Лісник перестав рухатися. Вона прибрала руку, а він спитав, звідки їй відоме його ім’я. Відповіла коротко: знає. На запитання, чи зустрічалися вони, сказала «ні» й відвернулася. Пояснень не було — тільки те саме прохання визволити її із заліза…