Дівчину вважали дивною через одне рішення, але згодом саме воно змінило все її життя

Від того вечора колишній спокій із дому Гончаруків пішов. Мати то плакала, то сердито казала, що розумінням дітей не прогодуєш, що гарними різьбленими цяцьками печі не натопиш, що Марина сама штовхає себе в нужду. Батько намагався триматися рівніше, але його стриманість була важчою за крик. Він ішов до комори, довго переставляв там мішки, перевіряв замки, а Марина бачила: руки в нього зайняті роботою, але думки все одно при ній.

Будь-яка звичайна розмова тепер могла зірватися в сварку. Спитає мати, чи знято білизну з мотузки, і за хвилину вже говорить про ганьбу. Батько попросить подати ножа, а сам дивиться так, ніби хоче спитати про Павла, але не наважується при жінці. Віра, яку покликали мирити, теж не принесла спокою. Дім наповнився невисловленим, і Марина ходила ним обережно, як по тонкій кризі.

Із сусіднього села покликали Віру. Та приїхала з маленьким сином на руках і говорила не суворо, а втомлено, як жінка, що вже знає ціну теплу, хлібу й спокійному кутку.

— Маринонько, ти ж не на пісню йдеш, а на все життя. У мене чоловік працьовитий, дім міцний, і то буває тяжко. Ти не думай, що я тебе лякаю зі злості. Я знаю, як швидко в жінки починає боліти спина від води, як діти плачуть уночі, як образа накопичується, якщо в домі порожньо. А ти сама вибираєш бідність, пересуди, вічну образу на людей.

— Я не за бідність іду, — відповідала Марина, стискаючи пальці. — Я йду за людину, з якою в мене душа не мерзне.

— Душа теж просить хліба, — зітхала Віра. — Одразу цього не розумієш, потім зрозумієш.

Марина ночами плакала в подушку. Їй було боляче бачити материні очі, боляче чути, як кохану людину називають тягарем, боляче помічати, що батько ніби старіє від кожної розмови. Іноді вона вставала, підходила до вікна й довго дивилася в темний двір, де рипіла від вітру хвіртка. Їй хотілося знову стати маленькою, щоб батько одним словом міг захистити її від усього. Але дитинство вже скінчилося, а разом із ним скінчилося право віддавати свою долю в чужі руки. Відмовитися від Павла означало зрадити не лише його. Це означало заглушити в собі ту ясність, яка рідко приходить до людини й уже не йде, навіть якщо довкола всі називають її безумством.

Село тим часом гуло. Біля криниці міркували, що Марину причарували, що в неї дівоча примха, що перша зима в бідній хаті швидко вилікує від любові. Денис ходив похмурий і одного разу перестрів Павла на стежці від річки.

— Ну що, майстре? — сказав він, заступаючи дорогу. — Думаєш, довго вона біля тебе протримається? Пожаліє тебе трохи, а потім схаменеться. Ти знову лишишся зі своїми дерев’яшками.

Павло нічого не відповів. Він звик до таких слів, але тепер кожне било не по ньому одному. Усередині підіймався страх: а раптом Денис має рацію, раптом він справді тягне Марину в життя, якого вона не заслуговує. Після тієї зустрічі Павло довго сидів у прибудові перед незапаленою лампою, слухав, як вітер дряпає вікно, і вперше майже зненавидів свою любов за те, що вона робить Марину вразливою. Кілька разів він ішов на побачення з наміром покласти всьому край. Біля млина, де суха трава шаруділа від вітру, Павло нарешті сказав їй:

— Тобі не можна через мене ламати долю. Іди за того, кого батьки виберуть. У них дім, повага, майбутнє. А я що дам? Нужду та чужі язики.

Марина дивилася на нього довго, не відводячи очей.

— Не смій вирішувати за мене з жалю до мене. Я знаю, що таке повна комора. Але якщо поруч чужа людина, в ній холодніше, ніж у порожній хаті. З тобою мені спокійно, Павле. Не багато, не зручно для людей, не легко — спокійно. І якщо ти надумаєш мене кидати, я сама піду за тобою, хай сміються…