Жінки засуджували нову дружину сина, аж поки наступного дня не побачили її зовсім з іншого боку

Катерина Савівна повернулася до своєї хати пізно, змучена дорогою, з руками, які ще ніби пам’ятали вагонну тісняву й холод поручнів, але в очах у неї світилася така тиха радість, наче вона не дві доби добиралася додому, а принесла на плечах весняне сонце. Їздила вона до сина: Остап розписався зі своєю нареченою. Жодного пишного весілля молоді влаштовувати не стали. Зайшли в потрібну установу, поставили підписи, потім посиділи за скромним столом у вузькому родинному колі. Без дорогих суконь, без гучної музики, без натовпу гостей, які більше дивляться одне на одного, ніж на молодят. Був чай, прості страви, кілька близьких людей і те несміливе, бережне щастя, що не потребує показухи.

Найбільше Катерину Савівну зігрівало не застілля й не привітання, а те, як Остап тримався поруч із дружиною. Біля неї він ніби ставав м’якшим, говорив спокійніше, уважно підсував стілець, ловив її короткі погляди й усміхався ще до того, як вона встигала щось сказати. Так не дивляться з обов’язку. Так дивляться тоді, коли людина поруч стала твоїм домом.

У селищі новини не ходили повільно — вони просочувалися крізь щілини в парканах, перестрибували через городи й до вечора вже сиділи на кожній кухні. Тож наступного ранку до Катерини Савівни прийшла Уляна, сусідка, яка вміла з’являтися саме тоді, коли в чужій хаті траплялося щось цікаве.

— Ну, розповідай уже, — сіла вона біля столу, навіть вузол хустки під підборіддям не послабила. — Як там усе було? Людей, мабуть, повна хата? Подарунків навезли?

— Та яка там повна хата, — рівно відповіла Катерина Савівна. — Розписалися тихо, трохи посиділи. Самі так захотіли.

Уляна скривилася, ніби це їй не дали погуляти…