Дівчину вважали дивною через одне рішення, але згодом саме воно змінило все її життя

Оксана Лукинична прийшла нібито по дріжджі, але Ганна Федорівна відразу зрозуміла: сусідку привело не тісто. Та довго стояла біля столу, перебирала кінцями хустки, чекала, поки господиня сама спитає. Не дочекавшись, зітхнула з удаваною важкістю.

— Ганно Федорівно, ви б донькою своєю поцікавилися.

Мати Марини підвела очі від посуду.

— Що ще сталося?

— Бачать її з Павлом Ковалюком. Не раз уже. Біля млина, біля річки, коло його прибудови. Я б мовчала, та все село гомонить. Недобре, коли мати останньою дізнається.

Рушник випав із рук Ганни Федорівни.

— Не кажіть неправди. Марина не така. У неї женихи достойні є.

— Спитайте в неї самої, — підібгала губи сусідка. — Мені-то що. Я з жалю сказала.

Увечері Марина щойно переступила поріг, як відчула: в хаті на неї чекає не звичайна втома дня, а буря. Мати сиділа за столом пряма, біла на лиці. На лаві лежав зім’ятий рушник, біля печі потріскували вуглини, але звичного домашнього тепла не було. Батько ще був надворі, і від того тиша здавалася особливо небезпечною.

— Сідай, — сказала Ганна Федорівна.

Марина послухалася. Руки самі склалися на колінах.

— Це правда, що ти ходиш до Павла Ковалюка?

Питання вдарило просто, без обхідних слів. Марина зрозуміла, що брехня нічого не врятує. Та й ховати найдорожче їй раптом стало соромно.

— Правда, — відповіла вона тихо.

Мати скрикнула так, ніби в домі оголосили нещастя. На крик увійшов Тимофій Юхимович, із холодом на плечах і тривогою в погляді. Коли Ганна Федорівна, збиваючись, розповіла йому, в чому річ, він довго дивився на доньку, ніби бачив перед собою не Марину, а чужу дівчину.

— Ти розумієш, що кажеш? — нарешті спитав він. — Хто він тобі? Хлопець, може, й не злий, сперечатися не стану. Але чим житимете? У нього ні міцного двору, ні здоров’я, ні надійної роботи. Що ти там знайшла?

Марина підвела очі. Сльози вже стояли в них, але голос не здригнувся.

— Він добрий. Розумний. У нього золоті руки. І поруч із ним я не почуваюся чужою самій собі.

Ганна Федорівна сплеснула руками. Для неї ці слова звучали не зізнанням, а бідою, від якої доньку треба було рятувати негайно…