Дівчину вважали дивною через одне рішення, але згодом саме воно змінило все її життя

Розв’язка прийшла на початку зими. Ганна Федорівна, втомившись від умовлянь, оголосила, що домовилася про оглядини з родиною вчителя. У неділю Марина має вийти до гостей як належить — хоче вона того чи ні.

— Не вийду, — сказала Марина.

— Вийдеш, — зірвалася мати. — Я тебе за руку виведу, якщо треба буде. Не дозволю ганьбити родину.

Пізнього вечора Тимофій Юхимович спробував поговорити з донькою без крику. Він сів навпроти, довго дивився на свої натруджені долоні й заговорив так тихо, що Марина ледь дихала. Цей голос вона знала з дитинства: ним батько заспокоював коня, пояснював дітям, як тримати серп, просив матір не тривожитися завчасно. Тепер у ньому було стільки втомленої любові, що Марині стало важче, ніж від материного плачу.

— Серцю, може, й не накажеш, доню. Але жити одним серцем важко. Час такий, що ніхто не знає, що завтра буде з господарством і з нами всіма. Я не хочу побачити тебе біля холодної печі й розуміти, що міг уберегти, та не вберіг.

— А якщо я піду за нелюбого, хіба не плакатиму? — спитала вона. — Хіба міцний двір замінить людину?

Батько не знайшов відповіді. Він розумів, що в її словах є правда, але страх за доньку був сильніший за міркування.

Того вечора, коли мати знову почала вимагати згоди, Марина не витримала. Надворі мело, сніг бив в обличчя, але вона вибігла в легкому пальті й помчала до Павлової прибудови. Він відчинив двері й зблід: перед ним стояла заплакана, тремтяча Марина, вся в снігу. Павло посадив її до печі, розтер їй закоцюблі пальці, накинув на плечі стару теплу хустку, що лишилася від матері.

— Хто тебе скривдив?

Марина розповіла про оглядини, про крики, про страх, що її таки змусять поступитися. Коли сльози трохи вщухли, вона підвела на нього мокрі очі.

— Давай одружимося без благословення. Поїдемо в велике селище, розпишемося в місцевій установі, а потім будь що буде.

Павло довго мовчав, дивлячись у вогонь. Його лякала не бідність і не пересуди — їх він знав. Його лякало, що Марина заради нього готова так різко порвати з батьківським домом, що рана лишиться на все життя. У її словах було щастя, якого він чекав і боявся, але в цьому щасті вже чулися майбутні материні докори, батькове мовчання, порожнє місце за родинним столом. Він надто рано втратив дім, щоб легковажно відбирати його в коханої.

— Ні, — сказав він нарешті. — Тікати, ніби ми щось украли, не станемо. Завтра я сам піду до твоїх. Попрошу по-чесному. Якщо не благословлять, тоді вирішуватимемо. Але починати наше життя з нічної втечі я не хочу…