Він зізнався, що кохає іншу, а вранці знайшов листа, який змусив його інакше подивитися на свій вибір

— Олесю, нам треба поговорити, — промовив Тарас, так і не наважившись підвести на неї очі. Слова вийшли глухими, ніби він вимовляв їх крізь щільну тканину. — Пробач. Я покохав іншу жінку.

Олеся стояла біля мийки. У її руках тихо поскрипувала чашка, по якій ковзала волога губка. Вона не відповіла одразу. Лише змила піну, поставила чашку на решітку сушарки, ретельно витерла пальці кухонним рушником — і тільки тоді обернулася.

На її обличчі не було ні переляку, ні тієї образи, якої він чекав і, здається, навіть боявся. Вона подивилася спокійно, майже лагідно, ніби почула не вирок їхньому спільному життю, а втомлене прохання про якусь побутову дрібницю.

— Якщо кохаєш — значить, іди, — сказала вона рівно. — Тільки зроби це по-людськи.

— Я не хотів… я справді не хотів тебе ранити, — видихнув Тарас і вперше за вечір побачив, скільки втоми ховалося навколо її очей.

— Тоді не добивай, — відповіла Олеся. — Не влаштовуй бруду. Просто піди гідно.

Її спокій виявився важчим за крик. Від нього в Тараса стиснуло всередині — не так від провини, як від сорому: ніби хтось мовчки відчинив перед ним двері в ту частину душі, куди він сам давно не заглядав…