Не робіть цього, якщо ваші діти вам не телефонують

Мені вісімдесят п’ять, і одного разу я з неприємною ясністю зрозуміла: мої діти майже перестали мені телефонувати. Це не сталося за один день, не обвалилося раптово, як двері, зірвані вітром. Усе відбувалося тихо, поступово, ніби з кімнати потроху виносили світло, а я помічала втрату лише тоді, коли ставало зовсім сутінно.

Спершу мій син Андрій став набирати мене не двічі на тиждень, як раніше, а раз. Потім і цей дзвінок почав зсуватися: то в понеділок, то ближче до вихідних, то вже після того, як я сама встигала кілька разів поглянути на телефон. Донька Лідія відповідала дедалі коротше. У її голосі з’явилася та особлива квапливість, від якої слова ніби не встигають зігрітися. Я переконувала себе, що це нормально. У дорослих людей робота, дім, клопоти, своя втома. Та десь усередині, під усіма цими розумними поясненнями, росло інше відчуття: я ніби ставала для них справою, яку можна відкласти на потім…

Я живу сама, у двокімнатній квартирі на четвертому поверсі. Вранці сонце насамперед лягає на кухонний стіл, пробирається по клейонці, торкається чайника й затримується на підвіконні. Там у мене стоять три горщики з геранню. Коли чоловік був живий, він посміювався з цих квітів і казав, що вони роблять дім схожим на квартиру старої вчительки. Я для годиться сердилася, а сама знала: йому подобалося, що на вікні завжди є щось живе.

Його не стало сім років тому. Відтоді герань цвіла щовесни, а квартира з кожним роком ніби більшала, хоч метри лишалися тими самими. Раніше я не помічала тиші. Вона губилася серед кроків чоловіка, дитячих голосів, дзвінків, брязкоту посуду, внуччиних прохань налити чаю. Тепер тиша жила зі мною на рівних. Уранці я вставала о шостій, заварювала чай, їла вівсянку з родзинками, приймала таблетки. Потім витирала пил там, де його майже не було, переставляла чашку з місця на місце, поправляла скатертину, хоч вона й так лежала рівно. Вмикала телевізор радше заради голосу, ніж заради новин, читала кілька сторінок і знову дивилася на телефон…