Доля цілого села опинилася в руках одного ЧОЛОВІКА. ДЕЗЕРТИР став його останньою НАДІЄЮ на майбутнє…

Поступово він почав втручатися в управління. Воронов радив, як вести господарство, критикував рішення Євдокії й збирав довкола себе молодих прихильниць. Йому було замало ролі виконавця — він хотів влади. У селі виникли два центри впливу: сувора голова, яка створила порядок, і молодий чоловік, що обіцяв зробити його зручнішим і справедливішим.

Жінки підтримували Степана не лише через його товариськість. Через нього в село надходили речі, яких давно не вдавалося дістати: добрий посівний матеріал, інструменти, прості промислові товари. Кожна така поставка зміцнювала думку, що Воронов корисніший за Івана і здатен дати громаді не лише дітей. Євдокія бачила це й намагалася не допустити перетворення вдячності на політичну силу.

Сам Степан дедалі частіше говорив про село як про господарство, яким міг би керувати краще. Він вважав, що голова тримається за старі методи й страх, тоді як він пропонує вигоду. Але за словами про справедливість ховалося бажання офіційно закріпити особливе становище. Йому вже було недостатньо таємної влади над частиною жінок — він хотів визнання від усіх.

Через кілька повоєнних років тут жили вже тридцять сім дітей Івана й вісім дітей Степана. Урожаї були непоганими, худоба розмножувалася, хати ремонтували. Для приїжджого село виглядало благополучним, але за цим фасадом точилася боротьба. Степан зажадав офіційно визнати його співкерівником і передати частину повноважень. Євдокія відмовилася ділити головний інструмент контролю.

Тоді Воронов почав відкрито переконувати жінок змінити керівницю. Він називав Євдокію втомленою і відсталою від нового життя, обіцяв розумніші правила. Одні підтримали його, інші лишилися вірними голові. Єдність, на якій трималася таємниця, зникла. Іван спостерігав збоку: перемога будь-якого табору не повертала йому права бути самим собою.

Одного разу Євдокія прийшла до нього без наказу й уперше за багато років заговорила як рівна. Вона зізналася, що система побудована на страху й насильстві над людською природою, а тому неминуче впаде. Діти підростуть і вимагатимуть правду; Степан хоче влади, не розуміючи, як тяжко розпоряджатися живими людьми, перетвореними на функції.

Вона спитала, чи шкодує Іван про той зимовий день, коли вийшов до села. Він відповів, що шкодує щодня, хоча альтернативою була смерть. Вони довго сиділи мовчки — жінка, яка створила порядок, і чоловік, що став його основою. Обоє вже були бранцями власного порятунку й відчували наближення кінця.

Удар прийшов не з боку Степана. До служби безпеки надійшло анонімне повідомлення про те, що відбувається в селі. Автором могла бути скривджена жінка або житель сусіднього села, який почув чутки. З’ясувати це не вдалося. За тиждень приїхала комісія з трьох осіб на чолі з майором Сергієм Павловичем Криловим.

Почалися обшуки, допити й перевірка документів. Івана знову сховали в підпіллі під конторою, а Степана відправили до районного центру нібито у терміновій справі. Жінки повторювали підготовлену легенду про загиблих чоловіків і випадкових військових. Крилов слухав спокійно, однак було видно, що жодному поясненню він не вірить…