Сільські плітки переслідували Мішу з дитинства, та одна зустріч змусила всіх замовкнути

— Підкидьок ти нещасний! Мати тебе від якогось волоцюги принесла! — це слово Назар чув частіше за власне ім’я.

Галина Миронівна підвела очі від столу, щойно хлопчина переступив поріг, і відразу сплеснула руками так, ніби перед нею з’явилася не дитина, а ходяча біда.

— Та що ж ти знову накоїв? — прошипіла вона, дивлячись на розірвану сорочку й штани, що висіли на ньому лахміттям. — Жодної речі на тобі не тримається! Ти мені все господарство по світу пустиш, безсоромний!

Назар опустив голову ще нижче. Йому хотілося сховати розбиту губу, синець під оком і довгу подряпину на щоці. Та баба Галя, як завжди, бачила лише зіпсований одяг. Вона схопила його за плече, струснула, тоді повернула до світла, ніби оглядала не племінника своєї покійної сестри, а мішок із дірками.

— Погоди в мене, негіднику, — провадила вона, важко дихаючи. — Доплигаєшся. Здам тебе в притулок, і хай там із тобою розбираються. Досить із мене цієї обузи на старості літ.

Від слова «притулок» Назар похолов. Він боявся не так чужих стін, як думки, що його знову хтось віддасть, відштовхне, викреслить, як непотрібну річ. А ще боявся, що хтось уже встиг донести бабі Галі про бійку з Артемом Середою.

Тоді однією лайкою справа б не скінчилася. Галина Миронівна неодмінно дістала б тонку хворостину, якою виховувала його «по-старому», як сама казала. Назар знав цей свисткий звук надто добре.

— Ну і куди мені з тобою дітися? — вона нахилилася ближче, впиваючись у нього злим поглядом. — Мати нагуляла, кинула мені на голову ганьбу, а я тепер розхльобуй?

Усередині в Назара щось стиснулося. Важка, гаряча грудка підкотилася до горла, перекрила подих. Він хотів сказати, що мама нікого не ганьбила. Хотів закричати, що він не винен. Та язик став дерев’яним, стіни хитнулися, підлога пішла з-під ніг, а голос баби Галі ніби відлетів кудись далеко…