Донька продала будинок матері, поки та відновлювалася після операції, але в бабусі був свій план

Брат довго дивився на неї, потім наблизився до ґанку. Зазвичай на його обличчі була лише нудьга; тепер, уперше за багато років, я побачила інший вираз.

— Бабусю, пробач, — сказав він тихо. — Я знав про гроші. Знав, звідки їх візьмуть, і нічого не зробив.

Бабуся розглядала його довго, уважно — як колись сумнівні заводські рахунки.

— Тоді зроби тепер. У суботу приїжджай, сад перед зимою обрізати треба. Дідусь показував тобі. Пам’ятаєш?

— Пам’ятаю, — прошепотів Денис.

— От і добре. Вікторію привозь. Мені вона до душі. Дівчина з характером.

Вікторія всміхнулася, хоча по щоках у неї текли сльози.

З Максимом батьки розрахувалися, продавши універсал і дещо з меблів. Тато тепер водій у транспортній фірмі. Кажуть, постійну зарплату він отримує вперше в житті й поки не знає, як із нею поводитися.

Мама їздить до бабусі щонеділі. Перші пів року її приїзди мали однаковий вигляд: привезе пиріг і сидить на кухні мовчки. Згодом узялася допомагати в саду. А минулого місяця отримала від бабусі доручення: взяти дідусеву лопату й перекопати весь город. Мама перекопала. Ні слова не сказала.

— Бачиш, ще будуть із неї люди, — тихо зауважила мені бабуся, спостерігаючи з ґанку.

Денис із Вікторією відгуляли весілля в травні, у її дядька в клубі. Гостей було вісімдесят. Бабуся вальсувала з Лозинським, спираючись на ціпок.

Він тепер щонеділі приїжджає машиною кольору слонової кістки. Привозить чайні троянди, а в кишені в нього карти. До темряви вони сидять на ґанку й грають у тисячу. Виграє незмінно бабуся; я підозрюю, що Аркадій їй піддається.

Нещодавно почула з-за паркану, як тітка Жанна розповідала сусідці: у Євгенії, мовляв, на старості літ залицяльник завівся, та ще й із машиною. Бабуся теж почула. Усміхнулася й поправила волосся.

Милиці їй більше не потрібні. Ходить повільніше, ніж раніше, зате сама. Щоранку вони з Дружком обходять сад: треба перевірити, чи всі яблуні на місці.

Перші яблука на моїй яблуньці я зривала у вересні. Стояла на драбині, а бабуся дивилася на мене з дідусевого крісла.

— Що тобі дідусь казав, пам’ятаєш? Колись твої діти зриватимуть із неї яблука.

Я злізла, сіла біля неї й поклала її долоню собі на живіт — іще зовсім плаский. Тепер вона знала. Більше поки ніхто.

Бабуся подивилася на мене й розплакалася. Дружок заходився лизати їй руки.

— Федю… — Дивлячись на яблуню, вона вимовила його ім’я пошепки. — Чуєш, Федю? Ти дотримав слова.