Свекруха не кинула лежачу невістку навіть після відходу сина, та день її одужання приніс несподіване відкриття

Марія Степанівна стояла біля дверей кімнати й дивилася, як син поправляє перед дзеркалом комір нового костюма. Богдан сьогодні одружувався, і серце в неї то раділо, то стискалося від тихої тривоги. Вона виростила його сама: чоловік пішов, коли хлопчикові було п’ять, обравши жінку багатшу й життя, в якому, як він сказав, було більше можливостей. Марія Степанівна тоді не дозволила собі довго падати духом. Треба було працювати, годувати дитину, відповідати на його запитання й щодня робити вигляд, ніби в домі й досі є опора.

З часом вона зрозуміла: з жалю до сина надто багато йому пробачала. Богдан виріс вродливим, упевненим, але в ньому дедалі частіше проступала батькова звичка чекати легкої удачі. Він мріяв не про те, як самому влаштувати гідне життя, а про багату наречену, яка це життя принесе. Мати вмовляла, сперечалася, пояснювала: достаток здобувають навчанням, працею й терпінням, а не шукають у чужій кишені.

Коли Богдан привів Оксану, Марія Степанівна ніби видихнула. Дівчина була проста, розумна, з звичайної родини, без пихи й зайвої показухи. Вони навчалися в одній групі, і поруч із нею син помітно змінювався: став серйознішим, спокійнішим, частіше думав про майбутнє. Після закінчення інституту молоді вирішили розписатися. До весілля мати Оксани не дожила — тяжка хвороба забрала її надто рано. Марія Степанівна прийняла осиротілу дівчину всім серцем, а Оксана незабаром почала називати її мамою так тепло, що в жінки щоразу тремтіли губи.

Весілля зробили скромне: реєстрація, невеличке кафе, кілька друзів. Марія Степанівна посиділа недовго — втомилася, переволновалася, та й розуміла, що молодим без неї буде вільніше. Жити вони вирішили в неї. Роботу знайшла лише Оксана, а знімати житло на одну зарплату було важко. Її маленьку квартиру в сусідньому містечку почали здавати.

Спочатку все ніби налагодилося, тільки Богдан із роботою не квапився. Він виходив начебто на співбесіди, але часто повертався напідпитку, роздратований і порожній. Мати якось зупинила його в коридорі:

— Синку, так не можна. В Оксани та сама спеціальність, вона вже працює. І ти маєш починати, хай навіть не з високої посади.

— Мамо, її запросили туди, де вона практику проходила, — відмахнувся він. — Вона вчилася краще. А я не збираюся гарувати за копійки.

— Усі починають із малого. Сім’ю не будують на одному жіночому терпінні. А якщо діти з’являться?

— Ми поки не плануємо дітей. Нам треба стати на ноги.

— От саме. Значить, тобі час працювати.

Богдан, зрозумівши, що суперечку не виграти, обійняв матір, як у дитинстві, й пообіцяв, що все владнає. За тиждень він приніс торт і оголосив, що влаштувався. Оксана сяяла, Марія Степанівна дякувала долі. Та за кілька місяців радість потьмяніла. Син почав затримуватися, від його піджака часом тягнуло чужими парфумами.

— Ти Оксану не обманюєш? — спитала мати прямо.

— Мамо, що за вигадки? — усміхнувся Богдан. — У нас спільний гардероб, жінки у відділі надушуються так, що речі просочуються. Я на роботі до ночі, мені ніколи романи заводити.

Вона спробувала заспокоїтися. Але потім Богдана підвищили, дали службову машину, почалися відрядження, і тривога знову лягла на серце важкою тінню…