Коли лікарі повідомили, що дружині, яка помирає, лишилося жити не більш як три доби, чоловік міцно стиснув її руку й, ледве приховуючи тріумф, прошепотів: «Нарешті я дочекався!»

Щойно прийшовши до тями, Лариса Михайлівна Черненко вловила зміну. Річ була не в обстановці дорогої палати — інтер’єр відділення підвищеного комфорту вона колись затверджувала особисто. Інакше рухалися працівники, тихіше звучали голоси, а головний лікар Ігор Антонович, який зупинився в коридорі разом з Олегом, говорив із незвичною обережністю.

Лариса знову опустила повіки, залишивши між віями ледь помітний просвіт. На переговорах цей прийом не раз допомагав їй дізнаватися більше, ніж збиралися повідомити співрозмовники. Чоловік був певен, що сильні заспокійливі позбавили її здатності чути, і тому лікар не став відводити його далі від дверей.

— Стан вашої дружини вкрай тяжкий, — неголосно промовив Ігор Антонович. — Печінка майже перестала справлятися, терапія не дає результату. Порушення зачіпають один орган за одним. Ми продовжуємо лікування, однак прогноз…

— Кажіть прямо, — зажадав Олег. У його голосі чулося напруження, яке легко було сприйняти за страх.

— Не більш як три доби. Можливо, значно менше. Мені дуже шкода.

За дверима запанувала тиша, а Лариса прислухалася до нерівних ударів власного серця. Три дні. Лікарі лише вголос підтвердили те, про що виснажене тіло попереджало її весь останній тиждень. Їй було сорок дев’ять. За плечима — мережа приватних клінік, приміщення в діловій частині міста, рахунки й активи, створені багаторічною працею. Попереду — три дні, якщо ще пощастить.

Вона звикла вимірювати час інакше: квартальними звітами, строками будівництва, датами відкриття нових відділень. Будь-яку проблему Лариса раніше розкладала на завдання, знаходила людей і вимагала результату. Тепер багатство, вплив і звична здатність розпоряджатися не могли купити їй навіть зайвого тижня. Ця безпорадність лякала сильніше за лікарські слова, однак водночас змушувала мислити тверезо. Поки серце продовжувало битися, лишалася можливість ухвалити бодай одне останнє рішення.

Олег увійшов і обережно причинив двері. Разом із ним до палати проник запах дорогого одеколону, подарованого Ларисою на його день народження. Він умостився на краю ліжка, обхопив її безвільну кисть теплими доглянутими пальцями. Колись цей дотик обіцяв їй порятунок від самотності.

Вони познайомилися три роки тому. Красивий, уважний чоловік на десять років молодший працював адміністратором в одній з її клінік. Після першого запрошення повечеряти Лариса, яка давно забула про побачення, несподівано відчула себе юною. Дітей у неї не було, попередній шлюб розпався двадцять років тому, і відтоді вона жила роботою: відкривала нові відділення, купувала нерухомість, розширювала справу. Усе значне майно з’явилося задовго до Олега. Він увійшов у її життя, коли в сорок шість вона нарешті зізналася собі, наскільки порожній її великий дім і як повільно минають вечори.

Тепер чоловік схилився просто до її обличчя. Лариса змусила дихання залишатися слабким і рівним, не дозволивши здригнутися жодному м’язу. Вранці медсестри обговорювали, що Олег спеціально запитував, чи здатна дружина розуміти мовлення. Йому відповіли: свідомість глибоко пригнічена ліками.

Він погладив великим пальцем її зап’ястя й майже лагідно прошепотів:

— Нарешті. Я вже думав, що цей день ніколи не настане.

Усередині Лариса вся стиснулася, але рука в його долоні лишилася нерухомою.

— Дім, клініки, гроші — скоро все опиниться в мене, — вів далі Олег чужим, позбавленим звичної м’якості голосом. — Ти навіть не уявляєш, як мені набридли ці три роки. Я терпів твої повчання про відповідальність, удавав інтерес до справ, був люб’язний з твоїми знайомими, усміхався, коли хотілося піти. Навіть у ліжко з тобою лягав і вдавав, що щасливий. Тепер виставу закінчено.

Він тихо всміхнувся, обережно вивільнив її пальці й дбайливо розправив ковдру. Уже в коридорі попросив медсестру уважно стежити за дружиною, яка помирає, і пообіцяв незабаром повернутися. Участь і скорбота в його інтонації були бездоганні.

Лише після клацання дверей Лариса розплющила очі. Стеля попливла перед нею не стільки від слабкості, скільки від люті й раптового жаху. Події останніх місяців вишикувалися в єдиний ланцюг: нудота, напади запаморочення, наростаюче безсилля. Лікарі пояснювали все перевтомою, і вона погоджувалася. Три тижні тому їй стало зле просто в кабінеті, після чого її привезли сюди. Результати перших досліджень виявилися дивними, але не давали ясної відповіді.

Не покладаючись навіть на фахівців власної клініки, Лариса таємно відправила кров до незалежної лабораторії в іншому місті. Відповідь надійшла п’ять днів тому: токсикологи виявили рідкісну речовину, яку застосовують для полегшення стану безнадійно хворих. Невелика кількість спричиняла сонливість, значна — руйнувала печінку й поступово пригнічувала роботу всього організму.

Вона вирішила, що сталася помилка, і зажадала повторного дослідження. Друга лабораторія дала той самий результат. До цієї миті Лариса ще чіплялася за випадковість. Тепер же сумніватися було неможливо: хтось місяцями давав їй препарат, а людина, яка тримала її за руку й чекала на спадок, щойно сама розкрила мотив.

Найтяжчим виявилося не усвідомлення близької смерті, а пам’ять про дрібниці, яким вона довіряла. Олег сам приносив вечірній чай, нагадував про таблетки, вкривав пледом, коли її морозило. Лариса сприймала турботу за любов і навіть відчувала провину, що хвороба робить її примхливою. Тепер кожен лагідний жест обертався частиною розрахунку. Гіркота зради могла б паралізувати, але часу на неї не лишалося: почуття треба було перетворити на точну дію.

Спроба підвестися закінчилася нічим. Плечі ледь відірвалися від подушки, пальці затремтіли, і Лариса знову лягла. Вона надто пізно розгледіла за красою Олега холодну порожнечу. Їй здавалося, розкішного життя йому досить, але він прагнув отримати все. Якщо прогноз правильний, на виправлення власної помилки в неї лишалося не більш як три доби…