Донька зникла на випускному в 1990 році, а через 22 роки старий фотоальбом несподівано повернув батька до цієї таємниці
Співробітниця поліції допомогла Андрієві сісти й оглянула сліди на шиї.
— Ви можете говорити? Потрібна медична допомога?
— Я в порядку, — прохрипів він, хоча кожен вдих обпікав горло. — Там, у землі… Він щойно закопав коробку. Перед тим вимовив ім’я моєї доньки, Валерії Савчук. Вона зникла двадцять два роки тому.
Один із поліцейських різко посерйознішав.
— Савчук? Я пам’ятаю цю історію.
Він викликав слідчого. Поки Тараса вели до машини, той не дивився на Андрія. Його недавня лють зникла, залишивши на обличчі нерухому маску.
За кілька хвилин до Андрія підійшов високий чоловік у світлій куртці й представився Михайлом Руденком. Він повернув телефон, знайдений біля краю майданчика, і попросив докладно розповісти про те, що сталося.
Андрій почав з альбому. Пояснив, як знайшов запис про книжку, поїхав до Оксани, почув про таємне спілкування Лери з Тарасом, а потім зіткнувся з ним біля будинку. Розповів і про похоронне бюро, і про випадкову зустріч біля магазинів.
— Я розумію, що не мав стежити за ним, — зізнався Андрій. — Але він купив лопату, коробку й білі гіацинти. Це були улюблені квіти Лери. Після його реакції біля будинку мені здалося, що все пов’язано.
Руденко не став ні дорікати, ні виправдовувати його.
— Ви бачили, що саме він поклав усередину?
— Ні. Він діставав папери й читав. Вітер розкидав частину аркушів, потім він зібрав їх, закрив коробку, опустив у яму й поклав зверху квіти. А перед відходом сказав, що тепер спогади залишаться з Лерою.
Слідчий віддав розпорядження криміналістам, які прибули. Майданчик обгородили. Один фахівець фотографував сліди, інші обережно знімали свіжий шар землі. Андрій стояв осторонь, обхопивши себе руками. Тепер, коли небезпека відступила, тремтіння посилилося.
Першим з’явився букет. Білі гіацинти все ще мали свіжий вигляд. Під ними знайшли дерев’яну коробку. Її витягли цілком, поставили на захисне покриття й відкрили в присутності Руденка.
Усередині лежали пожовклі аркуші, рукописні записки, фотографії та маленька вовняна лялька, зроблена так просто, ніби її майструвала дитина на шкільному уроці. Деякі папери були складені по кілька разів, інші перев’язані тонкою стрічкою.
— Ці речі він, схоже, зберігав багато років, — сказав Андрій. — Сьогодні вирішив їх позбутися.
Руденко вдягнув рукавички й почав переглядати аркуші. Це виявилося листування Лери й Тараса — короткі записки, листи, уривки фраз, які передавалися в шкільні роки. Дати охоплювали майже рік.
Із перших сторінок складалося враження звичайної підліткової близькості, але дуже швидко тон змінювався. Тарас запрошував Леру зустрітися з компанією й окремо просив не брати Оксану. Після однієї такої прогулянки він поцілував Леру проти її волі. У відповідній записці вона писала про розгубленість і образу. Пізніше її слова ставали м’якшими: Лера зізнавалася, що все одно думає про нього й вірить, що за різкістю ховається людина, якій потрібна допомога.
Тарас відповідав нерівно. То наближав її, то відштовхував, вимагав доказів відданості, але сам нічого не обіцяв. Лера знову й знову писала, що він може стати кращим, якщо перестане завдавати болю іншим. У його листах турбота змінювалася холодністю, а потім докорами.
— Стосунки тривали значно довше, ніж знали друзі й родина, — тихо сказав Руденко. — Судячи з усього, вона приховувала їх.
Пізніші записки показували, як Лера намагалася обірвати зв’язок. Після того як вона почала відкрито зустрічатися з Денисом, листи Тараса ставали наполегливими, а потім злими. Він звинувачував її у зраді, вимагав зустрічей і нагадував про те, що між ними було.
Під листуванням лежали фотографії. Руденко підняв першу — і вираз його обличчя змінився. Він швидко заслонив знімок від Андрія, але той устиг побачити доньку: перелякану, зв’язану, сфотографовану в кімнаті з дерев’яними стінами. Тло було тим самим, що в заміському будиночку Тараса, а на інших кадрах упізнавалися місця в навколишньому лісі…
👉👉👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» нижче👇👇👇
