Донька зникла на випускному в 1990 році, а через 22 роки старий фотоальбом несподівано повернув батька до цієї таємниці

— Вам не слід було йти за мною, — сказав Тарас, наближаючись. — Я помітив вашу машину нагорі. Вирішив перевірити й пішов назад через дерева.

Андрій підвівся, не випускаючи лопати. Тепер вона була і знаряддям, і єдиним предметом, яким можна було захиститися.

— Я чув ім’я моєї доньки. Що в цій коробці? Навіщо ти закопуєш її разом з улюбленими квітами Лери?

— Ви нічого не розумієте. Це приватна земля. Ідіть геть.

— Не піду, доки не побачу, що ти ховав усі ці роки.

Андрій повернувся до ями. Тарас вигукнув: «Стій!» — і витяг пістолет.

Лопата завмерла в руках Андрія.

— Покладіть її на землю.

Андрій повільно опустив лезо до землі, але держак не випустив. Праву руку він підняв, ніби підкоряючись, а тоді нею ж дістав із кишені телефон.

— Я викликаю поліцію. Їм теж буде цікаво подивитися на коробку.

— Приберіть телефон.

— Стріляй, якщо вирішив. Я прожив двадцять два роки, не знаючи, де моя дитина. Смерть мене не налякає. Але одного натискання вистачить, щоб сюди приїхали люди.

Тарас метнувся вперед несподівано швидко й ударом вибив телефон. Апарат ковзнув по камінню до самого урвища.

— Ні!

Андрій змахнув лопатою, зачепив руку Тараса, і пістолет вилетів із його пальців. Блиснувши в повітрі, зброя зникла за краєм скелі. Андрій кинувся до телефону. Той уже хитнувся над порожнечею, але пальці встигли зімкнутися навколо корпусу.

Не встаючи, Андрій натиснув кнопку екстреного виклику. На екрані з’явилося підтвердження надсилання сигналу з місцеперебуванням. Випрямляючись, він випустив лопату; та лишилася лежати на камінні біля ями.

— Усе скінчено, Тарасе, — сказав він, відступаючи від урвища. — Поліція вже їде. Скажи правду. Якщо Лера загинула, цього не виправити, але ховати те, що сталося, далі безглуздо.

— Ви не розумієте! — вигукнув Тарас. Його обличчя налилося червоністю. — У мене є життя. Компанія, робота, ім’я. Я не дозволю поховати все через те, що було так давно.

— Ти вбив мою доньку?

Запитання прозвучало глухо. Андрій і сам ледь упізнав свій голос.

Тарас відступив до ями, потім знову ступив уперед.

— Я ніколи не розумів, що відчуваю до неї. Їй треба було триматися від мене подалі. Вона знала, який я. Поверталася знову і знову.

— Якщо ти був їй дорогий, чому промовчав після зникнення?

— Вона мене зрадила.

— Чим?

— Ви все одно не зрозумієте. Ви навіть не знали її по-справжньому. Не бачили, як вона дивилася на мене. Не знали, скільки разів обіцяла, що допоможе мені стати іншим.

— Вона була вісімнадцятирічною дівчиною. Не смій перекладати на неї чи на нас відповідальність за те, що зробив.

Тарас стиснув зуби.

— Якби ви її любили, то помітили б.

Удалині ледь чутно завила сирена. Звук долинув знизу, з дороги, але Тарас теж його почув. Він подивився в той бік, а тоді підхопив лопату, яку Андрій залишив на камінні, і кинувся на Андрія.

Удар припав навскіс, однак збив Андрія з ніг. Телефон вислизнув із його руки й відлетів до краю майданчика. Тарас навалився зверху й зімкнув руки на горлі. Андрій спробував відштовхнути його, але був старший і слабший. Пальці стискали шию дедалі дужче. Повітря перестало входити до легень, перед очима попливли темні плями.

Сирени наближалися. Їх було кілька. Тарас на мить послабив хватку й озирнувся. Цього вистачило, щоб Андрій судомно вдихнув.

Біля будиночка з вереском загальмували поліцейські машини. Майже відразу на стежці з’явилися співробітники, що бігли, і над майданчиком розляглися різкі команди.

— Відпусти його! Лопату на землю! Руки вгору!

Тарас завмер. Довкола вже стояли поліцейські зі зброєю напоготові. Його пальці розімкнулися, Андрій відкотився вбік, кашляючи й хапаючи ротом повітря. Лопата впала на каміння. За кілька секунд на зап’ястках Тараса клацнули кайданки, а над урвищем іще тремтів його зірваний крик…

👉👉👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» нижче👇👇👇