Я думав, що теща просто поживе в нас кілька днів, аж поки вночі не сталося дещо несподіване

Роман важко відкинувся на спинку крісла й провів долонями по обличчю, ніби змиваючи втому, ніби хотів стерти з себе весь цей день. На моніторі світилися цифри 19:47. За вікном давно вже стояла темрява.

Травневий вечір опустився на місто теплим важким покривалом. У сусідніх будинках одне по одному засвічувалися вікна, жовті прямокутники світла висіли в темряві, мов маленькі чужі світи. Десь люди вечеряли, десь діти робили уроки, десь хтось сміявся, сварився, мирився, дивився серіал.

А в нього у квартирі було майже порожньо. Лише тихо гудів системний блок під столом, та з колонок ледь чутно тягнувся спокійний lo-fi — музика, яку він зазвичай вмикав для концентрації. Раніше ці рівні біти допомагали тримати ритм, не зриватися, не розповзатися думками.

Сьогодні вони дратували. Сьогодні вони не заспокоювали, а ніби навмисне підкреслювали, наскільки він виснажений. Роман працював із дому вже шостий рік.

І, якщо чесно, він любив таке життя. Не треба було зранку штовхатися в громадському транспорті, не треба було стояти в заторах, слухати чужі розмови, вдавати, ніби бадьорий і щасливий о дев’ятій ранку. Можна було самому планувати день, працювати в зручній футболці, пити каву зі своєї чашки, у перервах виходити на балкон або просто лягти на диван на десять хвилин, якщо голова починала гудіти.

Колись така свобода здавалася йому майже розкішшю: стіни не тиснули, тиша допомагала, а власний ритм робив роботу терпимою. Але варто було дому втратити живе дихання Олесі, як ця свобода обернулася безкінечним робочим коридором, де день непомітно перетікав у вечір, а вечір — у ще один утомлений екран.

Та останні два тижні ця квартира перестала бути домом. Вона перетворилася на клітку. Великий корпоративний проєкт, який спершу здавався звичайним робочим завданням, раптом розрісся до розмірів чудовиська.

У нього з’явилися десятки хвостів, три голови й звичка прокидатися в найнедоречніший момент. Від ранку до пізнього вечора дзвінки, потім код-рев’ю, потім архітектурні суперечки в чаті, потім правки, потім нові правки до тих правок, які ще годину тому вважалися остаточними. Потім хтось із менеджерів писав: «Ребята, тут небольшое уточнение от клиента», і Роман уже наперед розумів, що слово «небольшое» у таких випадках означає катастрофу щонайменше на пів дня.

Голова гуділа, очі щипало, плечі й шия здавалися чужими, кам’яними, важкими, нерухомими. Ніби хтось за день поклав йому на спину мішок цементу й забув зняти. Він тяжко зітхнув, відсунув клавіатуру і встав.

Хребет хруснув так голосно, що Роман сам скривився. — Чудово, — пробурмотів він. — Тридцять сім років, а звучиш уже як розсохла шафа. Він пройшов на кухню й відчинив холодильник.

Холодильник зустрів його майже байдужою порожнечею. Самотній йогурт, пара яєць, контейнер із рештками вчорашньої доставки, на яку вже не хотілося дивитися, напівпорожня пляшка кетчупу. І щось у пакеті, походження чого Роман не зміг пригадати й тому вирішив навіть не чіпати.

Він постояв кілька секунд, дивлячись на це тужливе видовище, потім зачинив дверцята й прихилився до них чолом. Без Олесі квартира швидко перетворювалася на барліг. Не тому, що він був зовсім безпорадним.

Ні. Роман умів готувати, умів прати, умів увімкнути пилосос і навіть не померти від цього. Просто, коли вона була вдома, все чомусь трималося само собою.

Речі опинялися на своїх місцях, на кухні з’являлася їжа, у ванній пахло її шампунем, у спальні на спинці стільця висів її халат, на підвіконні стояли квіти, які вона купувала просто тому, що захотілося. А тепер квіти давно зів’яли, халата не було, подушка на її боці ліжка залишалася недоторканою. І від цього у квартирі стало забагато повітря, забагато тиші, забагато місця для думок, яких він не хотів думати.

Він упіймав себе на тому, що почав дослухатися до квартири так, як раніше ніколи не робив: до клацання батарей, що вистигали, до рівного дихання холодильника, до рідкісних звуків ліфта за стіною. При Олесі ці дрібниці розчинялися в її присутності, а без неї ставали майже розмовами — короткими, порожніми, нездатними замінити людський голос.

Він і раніше знав, що сумує, але тільки тепер зрозумів, як багато в їхньому житті трималося на непомітних подробицях. Не на великих зізнаннях і не на святах, а на шереху її кроків, на чашці, залишеній не там, на короткому запитанні з іншої кімнати, на звичному безладі, який дратував лише доти, доки не зникав… 👉👉👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» нижче👇👇👇