Думав, що дружина з глибинки сидітиме вдома. Відверта розмова про її кар’єрні плани стала для мене справжнім холодним душем

надто серйозне, — тихо сказала вона. — Я навіть не знаю, що означає половина слів.

Я розсміявся, а вона почервоніла. Потім, після довгих вагань, замовила курячий бульйон. Найпростіший пункт з усього списку. Коли офіціант пішов, Віка ніби відчула потребу пояснитися.

— Не хочу замовляти щось дороге просто тому, що можна, — сказала вона. — Мені ніяково. Бульйон нормальний. Я його люблю.

І от ця фраза влучила точно туди, куди треба. Я дивився на неї й думав: «Ось. Ось же вона. Жодної гри. Жодного бажання одразу перевірити, наскільки широко відкритий мій гаманець. Жодних примх. Просто нормальна дівчина, яка вміє ніяковіти й цінує гроші».

Тепер я розумію, що сам тоді домалював половину її образу. Віка не казала мені, що їй чужа розкіш. Не клялася, що ніколи нічого не попросить. Не обіцяла бути скромною до кінця життя. Це я вирішив за неї. Я побачив рум’янець, просту сукню, обережність у ресторані — і на цьому фундаменті вибудував цілий дім своїх очікувань. Дім, як з’ясувалося пізніше, стояв на піску.

Але тоді мені здавалося інакше. Моє обпалене минулим серце, яке я вважав майже неприступним, раптом почало відтавати. Я милувався тим, що в неї звичайні губи, звичайні вії, живе обличчя без цієї однакової глянцевої маски, яка давно стала звичною в колі жінок, що звикли вважати зовнішність проєктом. Я тішився, що вона не лізе в телефон кожні п’ять хвилин, не вимагає фотографувати її з правильного ракурсу, не оцінює ресторан за тим, наскільки добре він виглядає на знімках.

Усередині мене вже торжествував прагматик. Він плескав у долоні й казав: «Бери. Ось вона, ідеальна дружина. Спокійна, домашня, вдячна. Чекатиме на тебе ввечері, радітиме твоїй турботі, створюватиме затишок, а не списки вимог. Ти нарешті обрав правильно».

Через пів року ми розписалися. Без пишної показухи, без багатоденних приготувань, без натовпу людей, половину з яких наречений і наречена бачать уперше. Віка хвилювалася, тримала мене під руку міцніше, ніж зазвичай, і весь час усміхалася якось розгублено й щасливо. Я тоді дивився на неї й відчував рідкісний спокій. Мені здавалося, що життя нарешті перестало підсовувати мені складні схеми й дало щось просте, справжнє.

Після реєстрації вона переїхала до мене. Моя квартира була просторою, світлою, з великими вікнами й краєвидом на місто. Для мене це давно стало звичайним житлом: місце, де можна переночувати, прийняти душ, перевдягтися й іноді спокійно випити кави. Для Віки ж перші дні там були схожі на екскурсію в іншу реальність. Вона ходила кімнатами обережно, ніби боялася зайвий раз торкнутися меблів, довго дивилася у вікна, дивувалася розмірам кухні, шаф, ванної, кількості світла.

— Я перший час губитимуся, — зізналася вона якось увечері. — У тебе тут як у готелі. Тільки краще….