Фатальна помилка автохама, який не знав, за якою адресою поспішали рятувальники
— Якщо ти справді його брат, то негайно прибери свою машину з дороги! — жорстко й вимогливо наказала вона Сергієві. Її голос, позбавлений будь-якого співчуття, подіяв на чоловіка як крижаний душ, змусивши його підвести голову. Сергій подивився на неї очима, повними такого безмежного болю, який рідко побачиш навіть у стінах військового госпіталю. Він миттєво схопився на ноги, ледь не вдарившись головою об низький дах старого медичного автомобіля.
Чоловік кинувся до виходу, посковзуючись на мокрому металі й ледь не випадаючи назовні під проливний дощ. Його рухи стали гарячковими, метушливими й просякнутими тією самою панікою, яка позбавляє людей здатності тверезо мислити. Він швидко відвів свій елітний позашляховик на безпечне узбіччя, повністю звільнивши проїзд, підхопив із підлоги розбитий смартфон і бігом повернувся до реанімобіля. Олександр швидко зайняв своє місце за кермом, вставляючи ключ у замок запалювання й молячись усім богам про надійність мотора.
Старий двигун реанімобіля озвався важким, натужним бурчанням, але все ж завівся, викидаючи хмару сизого диму. Водій уважно стежив за дорогою, чекаючи, коли шлях буде повністю вільний. Сергій застрибнув у реанімобіль, що вже рушив із місця, і залишився сидіти в салоні поруч із братом. Він голосно схлипував, не звертаючи уваги на потоки води, що заливали йому очі й дорогу шкіряну куртку.
У його голові пульсувала лише одна думка: він має встигнути, він зобов’язаний виправити те, що накоїв. Олександр натиснув на педаль газу до упору, і реанімобіль, підстрибуючи на нерівностях, почав стрімко набирати швидкість. Сирена знову розітнула нічну тишу своїм надривним, сповненим прихованого болю й величезної надії виттям. Вони мчали крізь імлу, залишаючи позаду місце свого вимушеного й такого фатального протистояння.
Марія в салоні продовжувала проводити реанімаційні заходи, буквально вдихаючи життя в нерухоме тіло молодого хлопця. Сергій сидів поруч із нею на холодній підлозі, не відриваючи погляду від обличчя брата. Його руки на колінах тремтіли, а губи безперервно шепотіли слова, яких він не вимовляв уже багато років. Він благав про прощення, про шанс на спокуту і про те, щоб серце молодшого брата не зупинилося завчасно.
Кожна вибоїна на дорозі віддавалася в його тілі фізичним болем, ніби це його самого везли зараз на операційний стіл. Попереду в сірому серпанку туману нарешті почали проступати тьмяні вогні околиці міста, де містився потрібний їм госпіталь. Це видовище додало Олександрові сил, і він ще міцніше стиснув кермо, маневруючи між рідкісними на цій нічній трасі машинами. Надія, яка здавалася майже втраченою кілька хвилин тому, знову почала слабо жевріти в його змученій душі.
Але раптом реанімобіль сильно трусонуло на глибокій вибоїні, і в салоні пролунав звук, якого Марія боялася найбільше на світі. Апарат штучної вентиляції легень видав довгий, монотонний і фатальний сигнал, а на моніторі з’явилася хаотична лінія фібриляції шлуночків. Марія з невимовним жахом дивилася на небезпечний ритм, що перетинав темний екран. Пронизливий і безперервний писк кардіомонітора миттєво заповнив тісний простір старого медичного фургона.
Дівчина з невимовним жахом дивилася на хаотичні хвилі, що вимагали негайного втручання. Її руки інстинктивно зчепилися в замок, щоб негайно почати непрямий масаж серця. Олександр крізь шум мотора й виття сирени почув цей страшний, фатальний звук. Він з силою вдарив по гальмах, зводячи важку машину на розкисле узбіччя.
Реанімобіль різко зупинився, здіймаючи в нічне небо фонтани брудної осінньої води. Водій блискавично вискочив із-за керма й кинувся до задніх дверей швидкої. Марія вже кричала йому приготувати дефібрилятор для негайного запуску небезпечного ритму. Кожна спливаюча секунда безжально тягнула молодого бійця в темну, холодну безодню…
