«Грошей немає, але сестру поселити»: як я відповіла батькам, які відмовили мені в допомозі з житлом

«Ну так.

Це ж дуже зручно. І їй добре в центрі жити. І тобі не так самотньо буде.

Ви ж сестри. Маєте одна одній допомагати». Ніна відчула, як усередині піднімається знайома хвиля обурення.

Невже мама настільки не розуміє ситуації? «А чому не у вас? Хай живе вдома».

«Нінулю, будь розсудливою, їздити щодня — це нереально. Та й для Людочки важко буде. Їй треба влитися в студентське життя, заводити друзів».

«За мій рахунок?» «Що значить за твій рахунок?» — голос мами став жорсткішим.

«Вона ж не нахлібниця якась. Що за дурниці ти говориш?» Ніна встала й пройшлася вітальнею.

«Дурниці? А хто платитиме за комунальні послуги, інтернет, їжу?» «Ніно, що це за запитання?» — мама явно починала дратуватися.

«Ми, звісно, допоможемо, скільки зможемо. Але ти ж розумієш, наші можливості обмежені». «Розумію», — сухо відповіла Ніна.

«Ваші можливості завжди обмежені, коли справа стосується мене. А коли треба прилаштувати Люду…» «Ніно, що за тон?

Ми ж сім’я, близькі люди». «Справді? Тоді скажи, коли мені була потрібна допомога від сім’ї, де вона була?»

Повисла пауза. Ніна чула, як мама важко дихає на тому кінці дроту. «Нінулю, це різні ситуації».

«Чим вони різні? Тим, що тоді вирішували мої проблеми, а зараз — Людині? Тоді у вас не було вільних грошей, а зараз ідеться не про гроші, а просто про те, щоб сестра могла переночувати».

«Просто переночувати?» — Ніна єхидно розсміялася. «Мамо, навчання в університеті триває п’ять років.

Ти пропонуєш мені п’ять років просто ділити свою квартиру із сестрою?»