Хлопчик узяв стару куртку для змерзлої мами, не підозрюючи, що в кишені сховано щось важливе
— Справді, — відповів Левченко після паузи. — Тимофій Сергійович — мій водій. У нього серйозні проблеми із серцем. Безкоштовного лікування довелося б чекати надто довго, а чекати йому не можна. Я збирався оплатити операцію в приватній клініці.
Марина Павлівна насупилася.
— І ти возиш такі суми в кишені куртки?
Він утомлено провів рукою по обличчю.
— Учора все пішло шкереберть. Спершу важка розмова з партнерами. Потім дзвінок від лікаря щодо Тимофія. Я забрав гроші, збирався відразу їхати до клініки, але дорогою вирішив заїхати додому переодягнутися. У голові шуміло. Я злився, був неуважний. Куртку хотів прибрати з машини, бо… — Він замовк, глянув на Назара. — Бо іноді людина поводиться нерозумно від утоми й роздратування.
— Ви хотіли її викинути, — нагадав Назар.
— Хотів. А потім з’явився ти.
У цю мить до кабінету ввійшла помічниця з тацею. Чайник, чашки, тарілка печива, цукерки. Назар раптом зрозумів, що з ранку майже нічого не їв, і живіт зрадливо стиснувся. Він знітився, але Богдан Миронович помітив.
— Пригощайся, Назаре. Після таких справ героєві потрібен чай із печивом.
— Я не герой, — пробурмотів хлопчик, беручи печиво. — Просто повернув чуже.
— Герої часто саме так і кажуть, — тихо сказав Левченко.
Марина Павлівна дістала пакет.
— Куртку ми теж принесли. Вона твоя.
— Ні, — одразу відповів він. — Куртка залишається у вас.
— Богдане, не треба. Це надто дорога річ.
— Марино, — він подивився на неї майже суворо, — ти завжди була впертою. Але зараз я впертіший. Вважай це подякою за повернуті гроші. Або маленькою компенсацією за те, що твій син учора нагадав мені про совість.
— Ми повернули те, що належить тобі. Дякувати нам нема за що.
— Є за що, — заперечив він. — І я бачу, як ти кашляєш. Учора бачив, у якій куртці ти ходиш. Надворі такий мороз, а ти, здається, досі вважаєш себе залізною.
Марина Павлівна зніяковіла.
— Звичайна застуда.
— Застуда, від якої людина ледве стоїть на ногах?
— У мене робота.
— У тебе здоров’я, — різко сказав Левченко, але відразу пом’якшив голос. — Пробач. Не хотів тиснути.
Він підвівся й підійшов до вікна. Кілька секунд дивився на місто, потім заговорив уже тихіше:
— Я за ці роки бачив дуже різних людей. Багатих, бідних, успішних, відчайдушних, розумних, дурних. Бачив, як легко людина продає совість, якщо вважає, що її ніхто не впіймає. У бізнесі швидко перестаєш дивуватися обману. А потім з’являється хлопчик у старій шапці й просить куртку не собі, а мамі. А наступного дня приносить гроші, які могли розв’язати всі його проблеми.
Він обернувся.
— Назаре, у тебе є мрія?
Хлопчик розгубився. Питання було несподіваним. Мрія в нього, звісно, була. Навіть не одна. Іноді він хотів новий комп’ютер, щоб не зависав на кожному завданні. Іноді — хороші кросівки, як у хлопців із класу. Іноді — щоб їхня квартира стала теплішою і у ванній перестала капати труба. Але все це раптом здалося не головним.
Він подивився на маму. Марина Павлівна кивнула йому, ніби дозволяючи говорити чесно.
— Я хочу, щоб мама не хворіла, — сказав Назар. — І щоб їй не доводилося працювати ночами. Вона після школи перевіряє зошити, потім ще бере переклади. Каже, що не втомилася, але я бачу.
Левченко повільно перевів погляд на Марину Павлівну. На його обличчі знову з’явився той самий жаль, який Назар помітив ще вчора.
— Усе настільки важко?
— Ми справляємося, — швидко відповіла вона. — Після смерті чоловіка було важко, але ми не голодуємо. У нас є дах над головою, робота, допомога. Назар добре вчиться. Я не скаржуся.
— А лікування?
— Я ж сказала, застуда.
Назар не витримав:
