Ліда віддала стару куртку чоловіка безхатькові, не підозрюючи, що в підкладці захована записка

Оксана прокинулася раніше за сигнал, як прокидалася майже завжди: не різко, не від переляку, а ніби всередині хтось обережно торкнувся її плеча й нагадав, що день уже починається. Телефон на тумбочці ще мовчав. За вікном тьмяно світив ліхтар, і на вибіленій стелі тремтіла слабка пляма, схожа на слід від води. Вона кілька секунд лежала нерухомо, дослухаючись до квартири, потім простягнула руку, вимкнула будильник завчасно й сіла на край ліжка.

Олег поруч навіть не поворухнувся. Він спав, уткнувшись обличчям у подушку, важко, з ледь чутним сипом на видиху. Ковдра давно сповзла на підлогу, одна нога стирчала назовні, але він не відчував ні холоду, ні безладу, ні того, як обережно Оксана, намагаючись не шуміти, підвелася з ліжка й намацала капці.

На кухні вона ввімкнула чайник, і звичне клацання кнопки пролунало гучніше, ніж хотілося. Поки вода нагрівалася, Оксана протерла клейонку на столі, прибрала з табурета вчорашню газету, яку Олег знову кинув абияк, дістала з холодильника масло й невеликий шматочок сиру. Хліб був не свіжий, але ще не встиг зачерствіти. Вона відрізала дві скибки, намастила одну тонким шаром масла, поклала зверху сир і стала їсти стоячи біля вікна.

Двір унизу був порожній і вологий. Лавка біля під’їзду темніла від роси, голі гілки дерев шкреблися одна об одну, мов сухі пальці, а біля пісочниці сиділа руда кішка. Вона з’являлася там щоранку, ніби теж виходила на роботу, тільки ніхто не знав, чия вона: чи то з квартири на першому поверсі, чи то з підвалу, чи просто з цього двору, де кожен давно звик до її мовчазної присутності.

До аптеки Оксана ходила пішки. Дванадцять хвилин, якщо не пришвидшувати крок, і ці дванадцять хвилин були її маленьким запасом тиші. У них не було ні Олегового бурчання, ні чужих прохань, ні касового апарата, ні запаху ліків. Тільки вологе повітря, дорога, гаражі з облупленою фарбою, ще зачинений кіоск із гарячою їжею та зупинка, де вже стояли перші люди із сонними обличчями й щільно застебнутими куртками.

Вона не вдягала навушники й не гортала телефон на ходу. Просто йшла. Іноді думала про те, що треба купити крупу, забрати замовлені таблетки для матері, заплатити за квартиру. Іноді не думала зовсім. Порожня голова в такі хвилини була майже щастям. Місто прокидалося неохоче, із запахом мокрого листя, бензину й холодного заліза, а Оксана йшла знайомим маршрутом і намагалася не підганяти день, бо ця коротка дорожня тиша належала тільки їй…