Хлопчик узяв стару куртку для змерзлої мами, не підозрюючи, що в кишені сховано щось важливе

— Ні. Але він нас прийме, якщо дізнається прізвище. Передайте, що прийшла Марина Кравчук із сьомої школи.

Охоронець якийсь час вагався, потім зв’язався з приймальнею і кивнув на ліфти.

— Сімнадцятий поверх. Там уточните в секретаря.

У ліфті Назар мовчав. Йому здавалося, що вони піднімаються не просто на інший поверх, а в інший шар життя, де стіни блищать, люди говорять упевнено, а гроші на операцію лежать у конвертах так само буденно, як у них удома квитанції за комунальні послуги.

На сімнадцятому поверсі їх зустріла простора приймальня. За стійкою сиділа молода жінка з акуратною зачіскою й бездоганною усмішкою.

— Доброго ранку. Чим можу допомогти?

— Нам потрібно побачити Богдана Мироновича, — сказала Марина Павлівна. — Передайте, будь ласка: Марина Кравчук із сьомої школи.

Секретарка підняла очі трохи уважніше. Вочевидь, ім’я їй нічого не говорило, але тон Марини Павлівни змусив її взяти слухавку.

— Богдане Мироновичу, до вас відвідувачі без запису… Жінка й хлопчик… Кажуть, терміново… Прізвище Кравчук. Із сьомої школи.

Вона замовкла, слухаючи відповідь. Потім її обличчя змінилося: ввічлива усмішка стала майже здивованою.

— Так, звичайно.

Поклавши слухавку, вона підвелася.

— Зачекайте, будь ласка. Богдан Миронович зараз вийде.

Вони сіли на край шкіряного дивана біля вікна. Назар роздивлявся скляний столик, журнали, великий екран на стіні, живу рослину у високій діжці. Усе було дороге, гладке, чуже. Мама сиділа рівно, але Назар бачив, як її пальці стискають ручку сумки.

Хвилин за десять двері розчинилися. У приймальню швидким кроком увійшов той самий чоловік. У діловому костюмі він виглядав ще суворішим, ніж учора біля торгового центру. Але щойно він побачив Марину Павлівну, вся ділова жорсткість ніби спала з його обличчя.

— Марино? — промовив він тихо, наче не вірив очам. — Марина Кравчук?

Мама підвелася.

— Здрастуй, Богдане.

Вони дивилися одне на одного надто довго для людей, які просто зустрілися у справі. Назар стояв поруч і раптом відчув себе зайвим свідком чужого минулого.

— Не може бути, — сказав Левченко. — Скільки років…

— Багато, — відповіла Марина Павлівна. — Занадто багато.

Він перевів погляд на Назара, і в його очах промайнула знайома вчорашня теплота.

— Отже, це твій син. Той самий хлопець, який зупинив мене біля контейнерів і попросив куртку для мами.

— Так. Назар.

Мама поклала руку синові на плече.

— Ходімо до кабінету, — сказав Левченко. — Тут незручно розмовляти.

Вони пройшли широким коридором повз скляні перегородки. За ними співробітники сиділи за комп’ютерами, щось обговорювали, дивилися в документи. Кабінет Богдана Мироновича виявився великим, з вікнами майже від підлоги до стелі. За склом виднілося зимове місто: дахи, вулиці, дим із труб, машини, що повільно повзли дорогою.

— Сідайте, — Левченко вказав на крісла біля переговорного столу.

Потім натиснув кнопку зв’язку.

— Оксано Ігорівно, принесіть, будь ласка, чай. І щось до нього.

Коли двері зачинилися й вони залишилися втрьох, Марина Павлівна дістала з пальта конверт. Поклала його на стіл.

— Це було в кишені куртки, яку ти вчора віддав Назарові, — сказала вона. — Тут близько трьох мільйонів. Ми прийшли повернути.

Левченко взяв конверт, відкрив, швидко перевірив вміст. На його обличчі з’явився дивний вираз: полегшення, здивування і щось схоже на сором.

— Ви знайшли це… і принесли назад?

— А як інакше? — Назар знизав плечима. — Там же написано, що гроші на операцію. Вони не наші.

Богдан Миронович дивився на нього довго, уважно.

— Ти розумієш, що багато дорослих на твоєму місці знайшли б тисячу виправдань, щоб залишити конверт собі?

— Значить, вони вчинили б погано, — сказав Назар. — Тато казав: чужого брати не можна. Навіть якщо людина багата. Навіть якщо вона не помітить.

Марина Павлівна ледь помітно стиснула плече сина. Левченко опустив очі на конверт.

— Твій батько добре тебе виховав. І мама теж.

— Хто такий Тимофій? — спитав Назар. — Йому справді потрібна операція?