Ілюзія господині: як спроба свекрухи захопити мою територію обернулася для її сина втратою прописки

Вона якось дивно на тебе дивилася.

Максим нічого не відповів.

Друга сесія минула без пригод. Аня працювала рівно, професійно, не дозволяючи думкам виходити за межі перекладу. Це було одним із перших правил, яких її вчили на кафедрі: синхроніст не думає ні про що, крім слів. Усе інше — потім.

Потім вона сиділа в кабіні ще хвилин десять, поки зал порожнів, і дивилася на перший ряд. Максим пішов раніше за інших, разом з Алісою. Аня дістала телефон і відкрила нотатки. Написала: ««Юань Брідж», уточнити контакти самостійно».

За день після форуму Аня повернулася на зміну в «Кристал». Людмила Павлівна видала їй список, як завжди, і як завжди постукала пальцем по останньому рядку: номер 714.

— Знову він? — запитала Аня.

— Знову він, — підтвердила Людмила Павлівна з тим виглядом, з яким досвідчені люди говорять про неминуче. — Але сьогодні виїзд точно до одинадцятої. Він сам попередив на ресепшені.

Аня взяла візок. На сьомому поверсі вона постукала в 714-й тричі. Зачекала. Тиша. Провела карткою. Увійшла.

Номер був у тому стані, який професійною мовою покоївок називається «житловий безлад». Не бруд, але очевидні сліди кількох днів перебування. На письмовому столі — стос документів, поруч ноутбук у закритому стані, два телефони. На спинці крісла — піджак. На приліжковій тумбочці знову склянка з рештками віскі. Аня почала думати, що це в нього ритуал.

Вона почала з вітальні. Працювала методично, як завжди: не поспішаючи, але й не затягуючи. Зібрала зі столу використані склянки, протерла поверхні, не чіпаючи документів. Перейшла до спальні. Саме там вона побачила телефон. Не той, що лежав на тумбочці. Другий, робочий, який вона помітила ще на столі у вітальні, але який, виявляється, був не на столі, а на краю ліжка. Мабуть, зісковзнув із покривала.

Екран світився. Аня машинально глянула. Не спеціально, просто він був просто перед нею. І побачила відкритий месенджер. Вона не читала чужих листувань. Принципово. Але погляд устиг зачепити два рядки раніше, ніж вона відвела очі:

«Алісо, то ти їдеш на Мальдіви чи ні? Мені треба знати до п’ятниці».

«Алісо, чи ти знову будеш зайнятий своїми китайцями й перекладачками?».

Аня поклала телефон назад на тумбочку, екраном донизу. Взяла ганчірку. Продовжила прибирання. Це було не її діло. Абсолютно не її діло.

Максим повернувся до номера о пів на одинадцяту, раніше, ніж вона очікувала. Аня якраз закінчувала у ванній, коли почула звук дверей, що відчиняються.

— Покоївка, — промовила вона голосно, щоб попередити. — Закінчую за п’ять хвилин.

— Не поспішайте.

Його голос звучав інакше, ніж зазвичай. Не напружено, але якось важче. Наче людина несла щось, чого не було видно. Аня вийшла з ванної. Максим стояв біля вікна: піджак знятий, рукави сорочки закачані, у руці телефон. Дивився на вулицю. Обернувся, коли вона вийшла:

— Аню.

Вона зупинилася. Він уперше назвав її на ім’я — не «Анна», як на вечері, а коротко, по-простому.

— Ви відправили резюме в «Юань Брідж»? — запитав він.

— Іще ні.

— Чому?