Ілюзія простого життя: як ремонт старої брошки розкрив головну таємницю нашої родини

Мама часто мені про це розповідала в дитинстві. Величезний таз, зелений аґрус, кілограми цукру, терта лимонна цедра для аромату. Цей солодкий, густий запах намертво вбрався в штукатурку, у старі фіранки, у дверні косяки й залишився там жити назавжди, так само, як вплітається й назавжди лишається в тканині дорогого пальта тонкий аромат французьких парфумів жінки, якої вже давно немає на світі.

На підвіконні кухні, залитому тьмяним осіннім світлом, стояв забутий порожній глиняний квітковий горщик. Земля в ньому без води за ці довгі роки висохла наскрізь і перетворилася на твердий, потрісканий сірий камінь, вигнутий по краях.

Я стояла просто посеред цієї порожньої, завмерлої в часі кімнати, вдихаючи запах аґрусу, і відсторонено слухала, як за тонкою міжквартирною стіною хтось із сусідів голосно ввімкнув телевізор. Там ішли денні новини. Голос диктора пробивався крізь бетон — професійно рівний, упевнений, спокійний, мовив про надої й політику, ніби в цьому величезному світі за вікном узагалі нічого особливого не сталося. Ніби просто зараз я не стою приголомшена в центрі власної квартири, про саме існування якої не підозрювала двадцять років, судомно стискаючи в кишені куртки стару мамину записку на цигарковому папері.

А в квітні наступного року Ліда благополучно народила. Дівчинку. Назвали Ніною.

Я ні про що її не просила. Жодного разу не натякнула. Ліда сама, сидячи в декреті, перебирала імена в інтернеті й вибрала це. Вона подзвонила мені й просто сказала: «Мамо, мені дуже подобається, як звучить. Ніна Артемівна. На мою думку, дуже красиво, твердо так, ґрунтовно».

Вона ж абсолютно нічого не знала про існування покійної прабабусі Ніни Василівни, чиїм варенням пахли стіни на Головному проспекті. Вона й досі не знала про знайдену записку й оформлену квартиру. Я їй просто ще не розповіла, берегла її нерви перед пологами.

Коли наступного дня я з букетом тюльпанів приїхала до пологового, Ліда лежала на високому білому ліжку в палаті, страшенно втомлена, бліда, з пасмами волосся, що злиплися від поту на чолі, і обережно, боячись ворухнутися, тримала на руках щільний байковий згорток. Маленький, гарячий, тихо сопучий носом згорток із неймовірно червоним, зморщеним личком.

— Мамо… а ти чого сьогодні без своєї брошки прийшла? — раптом спитала Ліда, уважно подивившись на мій розстебнутий плащ. Її голос був слабкий, але спостережливість нікуди не поділася.

Я рефлекторно опустила очі на свої груди. Справді, без неї. Старий майстер Борис Маркович того дня ще не закінчив копітку роботу із застібкою, він чекав на якусь спеціальну деталь, і брошка, як і раніше, лежала розібрана в нього в майстерні, а мамина цигаркова записка сиротливо чекала на мене вдома, на кухонному столі, притиснута перечницею. І я раптом упіймала себе на думці, що без цієї звичної ваги на грудях почуваюся на вулиці страшенно дивно, незатишно й голо: ніби в поспіху вискочила на мороз без верхнього ґудзика на зимовому пальті. Наче нічого страшного й не сталося, всі речі вдягнені, а вітер усе одно пронизливо протягає в саму душу.

— У ремонті. Лагодять застібку, — спокійно сказала я, сідаючи на краєчок стільця…