Невістка мовчки залишила на столі теку перед переїздом. Сюрприз, який чекав мене під обкладинкою, змусив мене розплакатися

Тека лежала в центрі столу — рівно, наче по лінійці.

Поруч записка: «Прочитайте, коли ми поїдемо». Я впізнала почерк Марини.

Вони поїхали сорок хвилин тому. Я ще чула, як грюкнули під’їзні двері, — у нашому будинку вони грюкають так, що на третьому поверсі здригаються шибки.

Потім довго стояла біля вікна, дивилася, як їхня машина виїжджає з двору. Альоша махнув рукою — не озираючись, просто в повітря, знаючи, що я дивлюся. Я помахала у відповідь, хоча він уже не бачив.

А потім повернулася на кухню. І побачила теку.

Щільна, синя, з металевими кутиками. Не моя. Я відразу зрозуміла, що не моя, — у мене таких ніколи не було. Марина привезла. Спеціально.

Я опустилася на стілець і довго дивилася на записку, не розгортаючи її.

«Прочитайте, коли ми поїдемо». Не «подивіться», не «там нічого страшного» — просто прочитайте, і все. Рівний почерк, літера «т» із засічкою, як у відмінниць.

Герань на підвіконні зловила сонце — всі три горщики одразу, ніби змовилися. Неділя, пів на одинадцяту, середина березня. За вікном ще лежав сніг уздовж бордюрів, але асфальт уже був сухий, і горобці на дротах здіймали такий галас, що його було чути крізь зачинене вікно.

Я відкрила теку.

Там були виписки. Три аркуші, складені навпіл. Банківські. Я впізнала формат: коли працювала в бібліотеці, іноді допомагала нашій пенсіонерці-бухгалтерці розбирати квартальні документи. Ті самі колонки, той самий шрифт, та сама казенна акуратність.

У правій колонці — надходження. У лівій — списання. Рахунок на ім’я Олексія Миколайовича Громова. Мого сина.

Я подивилася на перший рядок. Потім на другий. Потім перевела погляд на дату першої операції: січень дві тисячі двадцять п’ятого року. Чотирнадцять місяців тому.

Щомісяця — тридцять вісім тисяч. Переказ на ФОП «Крашеніннікова А.С.».

Чотирнадцять рядків. Рівно.

Напередодні все здавалося звичайним….