Історія про те, чому наша інтуїція завжди працює краще за будь-яких ворожок

Але мама народила Аню для себе, так вона й сказала доньці, коли та підросла й почала ставити запитання. «Твій батько — вітряна й непорядна людина, — заявила мама. — Ти йому не потрібна, я теж, і більше не будемо про це».

Та Аня все ж іноді питала, їй же було цікаво. Зрештою домоглася від матері правди. Виявляється, вона, Аня, стала побічним наслідком курортного роману. Роману її матері й одруженого, як з’ясувалося згодом, чоловіка.

Судячи з розповідей матері, це був вельми неприємний чоловік. Ніколи мама не відгукувалася про нього добре, і це викликало щире здивування Ані. Навіщо її мати тоді взагалі з ним зв’язалася, якщо він увесь такий поганий?

Утім, Аню мама любила й часто говорила їй про це. Мамі подобалося розмовляти з донькою по душах, як із дорослою. Аня знала про мамині романи, про життєві негаразди її подруг і навіть про проблеми матері на роботі.

Іноді ці історії було цікаво слухати, але частіше вони обтяжували Аню. Тільки от, знову ж таки, сказати про це мамі дівчина не могла, не хотіла засмучувати. Аня взагалі змалку чомусь вважала, що саме для неї злочинно — мати свою думку, свою точку зору. Здавалося, щоб її любили, вона мусить усім навколо догоджати.

Аня не так давно закінчила виш, вивчилася на факультеті інформаційних систем і технологій. Це було важко, Ані насилу давалися технічні знання. Доводилося продиратися крізь хащі термінів і формул. Скільки часу було витрачено на підготовку, а ночі перед іспитами Аня згадувала з тремтінням у колінах.

Але мама була певна, що це дуже затребувана професія, майже IT. З такими знаннями в житті не пропадеш, у будь-якій організації роботу знайдеш. Аня, звісно, погоджувалася з мамою, але як же їй було важко. А більшість одногрупників, навпаки, схоплювали нові знання на льоту.

Одразу було видно, що це їхня справа, але не Анина. Ані подобалося зовсім інше. Вона любила в’язати, ходила з п’ятого класу до гуртка в’язання при школі. І, між іншим, у неї чудово виходило.

За свій перший зв’язаний палантин Аня отримала головний приз на міському конкурсі. З якою гордістю дівчинка несла диплом додому! Сяяла від щастя, ще б пак, викладачка з гуртка так її хвалила. Мама ж ледь усміхнулася, подивилася на доньку з жалем у погляді й сказала:

— Люба, це, звісно, добре, що в тебе перше місце, але в’язання — це для бабусь. Краще на свою Лену подивися. Вона і танцює, і програмуванням займається. Бери приклад із подруги. Її заняття їй у житті точно більше знадобляться.

Аню ніби відром крижаної води облили. Радості як не бувало. Вона й далі ходила до гуртка. Їй там дуже подобалося, але мамині слова глибоко десь усередині осіли й більше не давали радіти улюбленому захопленню від щирого серця. А знайомим Аня навіть не казала, чим захоплюється. Соромно було. Раптом теж скажуть, що це хобі сільських бабусь.

Проте в гуртку Ані подобалося. За кілька років вона вже нарівні з викладачкою навчала дівчаток, які щойно прийшли, стала правою рукою своєї наставниці. Ані теж так хотілося — працювати з дівчатками, навчати їх магії рукоділля. Спостерігати, як з її допомогою невмілі пальчики міцнішають, стають спритнішими й вправнішими. Як горять очі дівчаток від радості й гордості за себе, коли в них виходить те, що раніше здавалося неможливим.

Хіба не в цьому щастя? Але Аня навіть не намагалася ділитися з мамою своїми мріями. Наперед знала, що та відповість. Це не діло. Хобі в кожного може бути, але роботу треба обирати грошову, надійну. Це все несерйозно. «Краще на математику й фізику налягай, вступ скоро» — Аня навіть інтонацію мами чудово чула в себе в голові. От і мовчала…