Історія про те, чому наша інтуїція завжди працює краще за будь-яких ворожок

Та не склалося з великим майбутнім. Лену ж одразу взяли до великої компанії за протекцією батьків, звісно. Вони в неї були успішними й дуже заможними людьми зі зв’язками. У Ані ж таких зв’язків не було. Тому вона влаштувалася абияк у фірму, що торгувала кондиціонерами. Не зовсім за спеціальністю, радше на посаду когось на кшталт секретарки.

Зарплата копійчана, перспектив жодних, але, принаймні, робочі обов’язки були Ані цілком посильні. Подобалися? Ні, і близько. Монотонна, рутинна робота, ще й не надто сповнена сенсу, але в усякому разі це було набагато простіше, ніж навчання в університеті.

Мама, звісно, не надто була задоволена вибором доньки, але допомогти Ані знайти роботу мрії не могла. Хоча й робила спроби, закидала вудочки через різних знайомих. А сама Аня… ну кому вона потрібна без досвіду? До того ж дівчина чудово розуміла, що не впорається на практиці з тими функціями, яких навчалася. Це надто складно, це зовсім не її.

— Нічого, це тільки початок, — іноді казала мама в нападі оптимізму. — Ти молодий спеціаліст, наберешся досвіду й гори ще в мене звернеш. Ти дівчинка працьовита, цього в тебе не відняти.

Аня мовчала, не сперечалася. Вона ж чудово розуміла, що в опанованій професії їй професіоналкою ніколи не стати. Але мамі марно це доводити. Та й засмучувати її ні до чого. Якщо їй легше від думки, що донька, можливо, колись досягне успіху, то нехай так і вважає.

Через ці мамині приречені надії й мрії Аня почувалася нікчемною невдахою. На душі шкребли кішки. Це так важко, коли тебе хочуть бачити кимось іншим. Кимось, ким ти не є і ніколи не будеш. А потім сталася подія, яка змусила маму підбадьоритися й поглянути на доньку інакше.

З’явився Денис, двоюрідний брат Лени — молодий чоловік, який у свої роки вже багато чого мав: квартиру, машину, високооплачувану роботу. Типовий представник золотої молоді. З Денисом Аню познайомила Лена.

«Розумієш, моєму братові з дівчатами не щастить, — пояснювала вона. — Одна кинула його заради престарілого бізнесмена. Звісно, Денис не міг дати їй стільки, скільки той багатий дід. Друга вічно до нього чіплялася. Усе їй було не те й не так, Денис сам її кинув. Третя просто розкручувала його на гроші, причому дуже невміло й надто явно. Він у дівчатах розчарувався й узагалі мало не в зневіру впав. Ну і його мати попросила мене познайомити його з якоюсь хорошою дівчиною, з порядною. Поряднішої за тебе я нікого не знаю, тож…»

Ані було приємно, що Лена вважає її хорошою й гідною свого брата. Але знайомитися з молодим чоловіком отак, через зведення — це було якось ніяково. «Та чого тут незручного?» — вигукнула Лена, почувши сумнів у голосі подруги. Для неї взагалі такого поняття, як сором’язливість, здається, не існувало. «Подумаєш, Ден — простий хлопець, от побачиш. Хоч і при грошах. Він тобі точно сподобається».

Аня від початку розуміла, що опиратися Лені марно. Звісно, у призначений час знайомство відбулося. Денис виявився високим і трохи повнуватим хлопцем. Маленькі чорні очі, тонкі губи, залисини, що вже намічалися в юному віці. Денис був таким самим розкутим, як і його двоюрідна сестра.

Хлопця анітрохи не збентежило, що Аню привели знайомити з ним. Він одразу взяв ініціативу у свої руки. Аня відразу зрозуміла, що сподобалася йому. Вони почали зустрічатися. Це було дивно для Ані — стосунки з такою людиною були для неї в новинку. Він заїжджав по неї на своєму автомобілі.

Молоді люди їхали вечеряти до ресторану. Вони часто гуляли містом, ходили в кіно й музеї, їздили на пікніки разом із друзями Дениса. Аня поводилася так, як від неї й вимагалося. Була милою, скромною й гарною. Денисові це подобалося. Він явно був головним у їхній парі.

І Аня за давно виробленою звичкою йому це дозволяла. Чому? По-перше, Денис стільки для неї робив, стільки грошей на неї витрачав. Аня не просила, але все ж. По-друге, Лена раділа цьому союзу.

«Ми з тобою тепер майже родички», — казала іноді вона, обіймаючи Аню. «Та й батьки Дена мені за це знайомство дуже вдячні. Як я раніше не здогадалася вас познайомити! Ви така чудова пара, так пасуєте одне одному».

Із цим можна було б посперечатися, але Аня, знову ж таки, не хотіла розчаровувати подругу. А ще — і це, мабуть, найголовніше — Денис дуже подобався мамі. «Яке щастя, що ти такому хлопцеві сподобалася», — часто казала вона доньці. «З таким не пропадеш. Я й не мріяла про це. Треба ж, а ти в мене, виявляється, молодець»…