Історія про те, чому наша інтуїція завжди працює краще за будь-яких ворожок

Ну і справді, в їхньому місті в такої справи, як в’язання, навряд чи є перспектива. Максимум, що Ані світить, — низькооплачувана посада при якійсь школі. А втім, Ані в житті розраховувати ні на кого. Це їй мама з ранніх років твердила. «Ми самі на всьому білому світі. Ніхто нам не допоможе, ніхто не захистить. Тому давай ставай швидше на ноги й пам’ятай, що головне — кар’єра. Будуть гроші — буде все. Звісно, є варіант ще й заміж вдало вийти, але так мало кому щастить. Та й характер у тебе не той для такого. Непробивна ти в мене, без хватки».

Аня часто була для мами якоюсь «не такою». А от мама, та, звісно, була дуже навіть «такою». Просто в житті їй не пощастило зустріти Аниного батька. Коли мама так казала, Аня відчувала провину. За свого батька, який матері життя зламав. Адже мама гарна, яскрава, чоловічою увагою не обділена й працьовита. Могла б гори звернути, але Анина поява все зіпсувала.

Мама починала з посади продавчині, і ось доросла до адміністраторки бутіка. Друга особа після генерального директора. Роботи багато, часом і день, і ніч у магазині доводиться проводити. Але мама ніколи не скаржиться. Їй навіть подобається такий ритм життя. Аня цього рішуче не розуміла.

Вона швидко втомлювалася, через що мама називала її хирлячкою. Наче й лагідно, і жалісливо, але Аня знову відчувала, що мама незадоволена донькою. Мати, мабуть, хотіла бачити на місці своєї єдиної дитини когось на кшталт Лени. От тоді вона була б цілком щаслива.

Аня намагалася догоджати мамі з ранніх літ, бо й так часто почувалася її розчаруванням. То ще й перечити матері? Ну вже ні. Аня щосили старалася загладити свою провину повним підкоренням. Вона навіть у підлітковому віці з мамою ніколи не сварилася. Лена зі своєю матір’ю лаялася тільки так, а Аня — ні.

Усе, що мама скаже, робила, проблем не завдавала, хатні справи брала на себе. І все одно ні-ні та й казала мама з жалем: «Ех, надто ти в мене безхарактерна, важко тобі, доню, в житті доведеться».

Аня, мабуть, тільки в гуртку в’язання почувалася успішною й щасливою. От там у неї все виходило, там вона була наставницею для молодших, там чекали її порад і допомоги, там її цілковито приймали. Але від гуртка довелося відмовитися в дев’ятому класі, і це напередодні великого виїзного туру різними містами, у якому Ані відводилася особлива роль як одній із найталановитіших учениць.

Дівчатка мали познайомитися з пам’ятками різних міст, паралельно проводячи майстер-класи й беручи участь у конкурсах. Аня так цього чекала! Але мама сказала, що на носі вступ, а оцінки доньки з профільних предметів її зовсім не влаштовують. Аня сперечатися, звісно, не стала.

Профільними предметами для доньки мама призначила фізику, інформатику й математику — найскладніші дисципліни, які лишалися для Ані незбагненною загадкою протягом усіх років навчання. Учителі виводили їй хороші оцінки за старання й сумлінність. Але Аня ж чудово розуміла, що до тих четвірок їй ой як далеко. Мама ж вважала, що четвірки — це майже п’ятірки, тільки треба трохи постаратися.

Вона найняла для Ані репетиторів, і тепер замість гуртка в’язання, місця, де Аня відпочивала душею, їй доводилося годинами гризти надто вже твердий для неї граніт математичних наук. Мама була певна, що доньці потрібна технічна спеціальність, що тільки в цієї галузі є перспективи, а все інше — примха й дурниці. До речі, Лена була з нею згодна.

«Нарешті ти своє сільське ремесло кинула», — раділа подруга. Вона часто піджартовувала над Анею через її захоплення. Як тільки не називала сусідку, вправлялася в дотепності, але Аня не ображалася. Вони ж подруги. Та й сама, якщо чесно, трохи соромилася свого захоплення. Ну і взагалі, як на Лену ображатися в принципі? Вона ж своя людина, вони з дитинства разом, їхні мами добре спілкуються.

А мама Ані взагалі Лену обожнює й постійно просить доньку на подругу рівнятися. У підсумку на догоду мамі Аня все-таки ціною неймовірних зусиль вступила до місцевого вишу на престижний факультет інформаційних технологій. Конкурс туди був дуже серйозний.

Аня й сама здивувалася, коли зрозуміла, що пройшла. Мама лише всміхнулася, почувши від доньки радісну новину: «Звісно, пройшла. Я ж через тітку Ліду вийшла на потрібних людей завдяки зв’язкам, довелося заплатити, але заради твого майбутнього нічого не шкода». Тітка Ліда — це Ленчина мама. Аня знала, що в неї багато знайомств, і цим мама скористалася.

Виходить, це не Анина заслуга, що її зарахували. Радість випарувалася, ніби її й не було. На душі стало сіро й тоскно. Аня щойно відчула себе переможницею. Це так рідко з нею траплялося. І ось, виявляється, її власні заслуги тут ні до чого.

Лена, до речі, теж вступила на той самий факультет. Тож подруги знову опинилися за однією партою. Це було звично, спокійно й начебто добре, але Аня знову почувалася на других ролях. Лена головувала. Лена обирала, куди їм іти й чим займатися. Вона навіть визначала, з ким Ані дружити, а з ким узагалі не спілкуватися.

Якось воно само собою так виходило. Аня майже не заперечувала, вважала, що Лені краще знати. Вона он яка життєво мудра, упевнена в собі, знає, чого хоче. Принаймні, так про неї завжди мама казала. Лені теж важкувато давалося навчання. Батьки наймали для занять із нею викладачів.

Мамі Ані таке було не по кишені. Тому дівчині доводилося самотужки давати раду труднощам. Виходило не дуже, м’яко кажучи. Але Аню переводили з курсу на курс, знову ж таки завдяки її старанності й наполегливості. Викладачі йшли назустріч старанній студентці. У підсумку Аня таки отримала диплом.

Мама тоді справді раділа за доньку. «Я тобою дуже й дуже пишаюся», — казала вона, дивлячись на Аню сяйливими від щастя очима. «Я відчуваю тепер, що зробила головну справу свого життя — дала тобі хорошу освіту. Тепер не підведи. Тепер усе залежить тільки від тебе. Мені здається, попереду в тебе велике майбутнє»…