Історія про те, чому перед весіллям треба слухати не лише серце, а й диктофон

— поцікавився він з усмішкою.

Саша здригнулася й хихикнула.

— Та ні, — витончено змахнула вона рукою. — Це не моя машина. Тобто моя, але я її не купувала. Від тата дісталася у спадок. Та я й не їжджу на ній. Вона поки що навіть не перереєстрована. Так, вирішила підремонтувати, тільки й усього.

— А, ось воно що, — розуміюче закивав Стас. — Значить, ви багата спадкоємиця. Цікаво, і ким же був ваш батько?

Саша без жодної задньої думки коротко розповіла свою історію, поки машина стирчала в довжелезному заторі. Стас не перебивав. Лише коротко мугикав та похитував головою, як справжній журналіст, що бере інтерв’ю. Коли дівчина закінчила, він сказав:

— А я ж теж без батька ріс. Сутужно довелося. Але це все в минулому. Як бачите, впорався.

— Значить, ми з вами схожі, — з сумною усмішкою відповіла Саша.

Стас трохи вичекав і набрав у груди побільше повітря:

— А ви як сьогодні ввечері, вільні? — трохи почервонівши, спитав він. — Можна було б кудись сходити?

— Можна було б, — кивнула дівчина.

Стас так сильно натиснув на газ, що ледь не врізався в машину, яка повзла попереду. Від несподіванки Саша мало не вдарилася лобом об панель.

— Ой, вибачте, — пробурмотів хлопець. — Не очікував, що все виявиться настільки просто.

Саша розсміялася й прихилилася щокою до скла.

Роман між ними закрутився стрімко, як вир на спокійній воді. Як то кажуть, ніщо не віщувало, але сталося. Сталося яскраво, ефектно, мов святковий феєрверк. Стас залицявся красиво, щодня дарував квіти, запрошував то туди, то сюди, навіть познайомив зі своєю мамою — милою й привітною жінкою, яка відразу оточила Сашу турботою й теплом…