Точка неповернення: несподіваний фінал одного розкішного святкування
«Що це таке тверде й холодне?!»
Чоловік у першу шлюбну ніч засунув руку дружині під ковдру й закричав. Гості вдерлися до спальні, побачили, що відбувається, і перехрестилися.
Крик розірвав тишу готельного коридору так різко, що Зінаїда Павлівна випустила келих із шампанським просто на килим.
«Господи Ісусе!» — вона схопилася за серце, дивлячись на двері номера молодят. За стіною щось грюкнуло.
Потім пролунав другий крик, чоловічий, сповнений такого жаху, що в усіх присутніх кров застигла в жилах.
«Маринко! Маринко! Ні!» — голос Олексія зривався на вереск.
Людмила Петрівна зблідла як полотно. Її ноги підкосилися, і якби не Міша, вона впала б просто на підлогу.
«Мамо, тримайся!» — він підхопив її під руку, але й сам ледь стояв. Його очі розширилися від страху. Він знав.
Він єдиний з усіх знав, що могло статися за цими дверима. «Тільки не це. Тільки не зараз!» — гупало в нього у скронях.
«Швидку! Викликайте швидку!» — закричала тітка Валя, хапаючись за телефон тремтячими руками.
Хтось уже гатив у двері номера: «Льошо! Олексію! Відчини негайно! Що сталося?». З-за дверей долинали дивні звуки: чи то ридання, чи то бурмотіння.
Потім почувся голос Олексія — осілий, чужий: «Вона… Вона холодна… Нога… Її нога…»
«Що з ногою?» — Зінаїда Павлівна гатила в двері кулаками. «Синочку, відчини! Що з невісткою?»
Гості товпилися в коридорі, переглядаючись із жахом. Ще годину тому вони піднімали тости за щастя молодих. Ще годину тому Марина усміхалася так світло, так ніжно. А тепер…
«Померла?» — прошепотів хтось позаду.
«Наречена померла в першу шлюбну ніч?» — Людмила Петрівна видала звук, схожий на стогін пораненої тварини.
Міша міцніше стиснув її плечі, відчуваючи, як тремтять його власні руки. «Марина, дурненька, чому ти не сказала йому раніше?» — подумав він. Десь унизу вже вила сирена швидкої допомоги.
Двері нарешті розчахнулися. На порозі стояв Олексій — босий, у розстебнутій сорочці, з обличчям білішим за крейду. Його очі були порожні, як у людини, що побачила привида.
«Її нога…» — прошепотів він, показуючи кудись собі за спину. «Я доторкнувся до її ноги, а вона… вона крижана, тверда, як у…»
Він не договорив, не зміг. Гості вдерлися до номера, готові побачити найстрашніше, і завмерли.
На ліжку, загорнувшись у ковдру по саму шию, сиділа Марина. Жива, розгублена, з червоними від сліз очима, але цілком жива. У її руці тремтів склянка води.
«Я…» — почала вона, але голос зірвався…
