Історія про те, чому правду неможливо приховувати вічно

це брехня, Михайле Андрійовичу! — жалюгідним, зірваним голосом забелькотів архітектор, піднімаючи перед собою тремтячі руки. — Вона мститься! Вона божевільна кримінальниця! Не слухайте її! Експертиза довела!

— Закрий рота! — тихо промовив Воронцов. Олігарх повільно підвівся, його постать нависла над столом. Він дивився на архітектора з крайньою зневагою.

Вероніка, молода дружина Ігоря, сиділа ні жива ні мертва. Її хижий розум працював із гарячковою швидкістю. Вона зрозуміла все навіть швидше за чоловіка. Вона зрозуміла, що в повітрі запахло не просто розірванням контракту. Запахло в’язницею, конфіскацією майна, кримінальною справою й повним крахом. Ігор більше не був перспективним мільйонером. Він став мішенню для одного з найвпливовіших людей регіону. Вероніка різко підвелася. Її стілець неприємно рипнув по килиму. Вона подивилася на блідого, вкритого потом чоловіка з неприхованою відразою.

— Який же ти покидьок! — процідила вона крізь зуби. Вона підняла руки до шиї, судомно розстебнула замок дорогого кольє з діамантами — подарунка Ігоря на річницю весілля — і з силою жбурнула прикрасу йому в обличчя. Важкий метал із камінням ударився об щоку архітектора, лишивши червону подряпину, і з дзенькотом упав на паркет. — Ти кончена нікчема! Не шукай мене! — кинула Вероніка, круто розвернулася й, голосно цокаючи підборами, вибігла з їдальні.

Ігор лишився стояти на самоті. Покинутий дружиною, викритий перед всесильним замовником, принижений перед жінкою, яку він знищив. Але на цьому відплата не закінчилася.

Стас, спостерігаючи за батьком, зрозумів, що зараз вектор гніву переміститься на нього. Він знав, на що здатен батько в люті. Тваринний страх скував хлопця. Йому раптом стало бракувати повітря. Стас схопився руками за комір своєї дорогої сорочки, намагаючись його послабити. Дихання стало частим, поверхневим і шумним. Обличчя з блідого стрімко почало вкриватися багряними плямами.

— Тату, я… мені важко… — прохрипів хлопець, стискаючи грудну клітку.

Ніхто не встиг зреагувати. Стас дико вирячив очі, видав короткий, задушливий сип і важко завалився набік, упавши просто на перський килим. Його тіло вигнулося в судомі, руки скорчилися, ноги почали бити по підлозі. Шкіра на обличчі стрімко змінювала колір, набуваючи лякаючого синюшного відтінку. Дихання зупинилося. Прихована вада серця, посилена алкоголем і найжорстокішою панічною атакою, спровокувала клінічну смерть.

У залі почалася паніка. Інна Львівна пронизливо заверещала. Ігор боягузливо втиснувся в стіну, намагаючись злитися зі шпалерами.

— Стасе! Стасе! Синочку! — Воронцов кинувся до сина, впав навколішки, намагаючись трясти його за плечі. Руки всесильного олігарха тремтіли. Він був безпорадний перед обличчям смерті. — Лікаря! Викличте швидку! Швидко!

Швидка допомога їхала б за місто не менше двадцяти хвилин. У Стаса лишалося не більше трьох. Анна стояла нерухомо. Час для неї сповільнився. Вона дивилася на хлопця, що бився в конвульсіях на килимі. Це була людина, через яку вона втратила три роки життя, через яку її донька відвернулася від неї. Той самий п’яний винуватець аварії з приймального покою. Їй досить було просто розвернутися й піти на кухню. Ніхто б її не засудив. Але Анна Сергіївна Соболева не була суддею чи катом. Вона була лікаркою.

Одним коротким рухом вона зірвала з шиї зав’язки робочого фартуха й відкинула його вбік.

— Відійдіть! — гаркнула вона так, що Воронцов інстинктивно відсахнувся від сина.

Анна впала навколішки поруч зі Стасом. Жодної бридливості, жодних емоцій. Тільки сухий, математичний розрахунок реаніматолога. Вона обома руками з силою розірвала сорочку хлопця на грудях. Ґудзики розлетілися по килиму. Оцінка стану зайняла рівно секунду. Пульсу на сонній артерії немає. Екскурсії грудної клітки немає. Ціаноз. Клінічна смерть.

— Час зупинки! — кинула вона в порожнечу, хоча ніхто не міг їй відповісти. І, не чекаючи відповіді, поклала основу правої долоні на нижню третину грудини Стаса. Зверху накрила лівою рукою, зчепивши пальці в замок. Вона випростала руки в ліктях і навалилася всією вагою.

Раз. Два. Три. Чотири. П’ять.

Глухі важкі поштовхи відлунювали в тиші зали. Анна проводила реанімацію з ідеальною частотою, близько ста компресій за хвилину. Вона працювала впевнено й ритмічно, знаючи, що зараз кожна секунда варта людського життя.

— Економко! — Анна не припиняла масажу, її голос звучав уривчасто від фізичного зусилля. — Аптечку господаря! Сюди, живо!

Інна Львівна стояла в ступорі.

— Бігом, я сказав! — рикнув Воронцов, підводячись із колін.

Економка зірвалася з місця й за пів хвилини принесла невеликий медичний кейс, який господар дому завжди тримав на випадок проблем зі здоров’ям. Анна продовжувала качати. Піт виступив у неї на лобі.

— Відкрий, знайди ампули. Мені потрібен сильний кардіостимулятор, адреналін. Або хоча б концентрований кордіамін. Шукай червону смугу на ампулі, читай назву.

Воронцов сам вихопив кейс в економки, його тремтячі пальці перебирали препарати.

— Ось. — Він простягнув їй скляну ампулу.

Анна скосила очі на етикетку. Те, що треба. Вона різко прибрала руки з грудей Стаса. Лівою рукою жорстко обхопила підборіддя хлопця, закидаючи його голову назад, щоб відкрити дихальні шляхи. Правою рукою вихопила ампулу у Воронцова, відламала носик, не користуючись пилочкою, просто скрутила його пальцями, не зважаючи на поріз і краплі власної крові. Вона видавила мікродозу препарату з ампули просто під корінь язика Стаса, де містилася густа сітка кровоносних судин. Всмоктування звідти відбувалося майже так само швидко, як при внутрішньовенному уколі. І знову перейшла до масажу серця.

Раз. Два. Три. Давай же. Давай….