Колеги посміялися з молодої лікарки, відправивши її до бездомного пацієнта, але огляд несподівано все змінив
Олеся відповіла не відразу.
— Тому що переді мною була дівчинка, яка не мала померти через те, що дорослі злякалися зіпсувати статистику.
Лариса кивнула. Більше нічого не сказала. Але біля дверей озирнулася, і її погляд був промовистіший за подяки.
У лютому Тарас почав ходити на консультації до місцевого технічного інституту.
Це вийшло майже випадково. Один викладач побачив його схеми, які Олеся якось узяла на роботу, щоб показати знайомому. Схеми пішли далі. Потім викладач попросив телефон. Вони проговорили годину. Потім ще раз. Потім Тараса запросили на кафедру — просто поспілкуватися зі студентами про конструювання й інженерне мислення.
Він повернувся звідти іншим.
Не зовні. Зовні він залишався тим самим: худим, небагатослівним, трохи повільним після хвороби. Але всередині ніби ввімкнулося світло. Якась частина, що довгі роки існувала тільки як втрата, знову знайшла собі роботу.
— Тобі сподобалося, — сказала Олеся ввечері.
— Так.
— Студенти?
— Розумні. Лінуються, але розумні. Один таке запитання поставив, що я не відразу знайшов відповідь.
Він помовчав.
— Добре, коли тебе ставлять у глухий кут. Значить, ще не все в голові заіржавіло.
Олеся дивилася на нього.
— Ти інший, коли говориш про це.
— Який?
— Живий.
Він довго дивився в кухоль.
— Ти теж жива, коли говориш про операції.
Вона не відповіла. Але запам’ятала.
Навесні сталася розмова з Максимом Степановичем.
Олеся потім подумки називала її саме так — «розмова». Без уточнень. Так простіше було не надавати їй зайвої ваги, хоча вагу вона мала.
Максим перехопив її в коридорі між змінами.
— Є хвилина?
— Є.
Він виглядав незвично. Не насмішкувато. Радше ніяково.
— Я дивився твої історії хвороби за останні місяці. Ті, що ти вела сама.
— І?
— Добре ведеш. Чисто. Рівно. Без зайвої самодіяльності, але й без боягузтва.
Олеся чекала.
— Ти добре працюєш, — сказав він. — Дуже добре. Краще за деяких, хто тут десять років ходить у білому халаті.
— Я знаю.
Він ледь усміхнувся.
— Знаєш, значить?
— Так.
— Ну, я хотів сказати вголос.
Він помовчав.
— Шаповал пропонуватиме тобі повноцінну ставку. Я рекомендував.
— Чому?
— Тому що вмію відрізняти доброго хірурга від поганого.
Пауза.
— І тому що був неправий. Спочатку.
Олеся дивилася на нього.
— Дякую.
— Нема за що.
Він пішов далі. Вона постояла кілька секунд і теж пішла. В інший бік. У своїх справах.
У березні, коли сніг почав танути і у дворі лікарні з’явилися перші темні калюжі, Тарас сказав за вечірнім чаєм:
— Я хочу туди поїхати.
Олеся відразу зрозуміла.
— У те місто?
