П’ятнадцять років він уникав людей, але жіночий голос у лісі змінив хід його життя.

Жіночий крик розітнув зимовий ліс так різко, що Назар Ковальчук зупинився, ніби грудьми налетів на невидиму стіну…

Він стояв поміж чорних стовбурів, провалившись чоботами в пухкий сніг, і кілька секунд не міг змусити себе рушити далі. Мороз обпікав горло, легені працювали ривками, у боці кололо від довгого бігу. За спиною, далеко й водночас надто близько, ще могли тягнутися сліди погоні: собачий гавкіт, чужі крики, команди, що за п’ятнадцять років в’їлися йому під шкіру так само глибоко, як холод і страх.

Він не чув жіночих голосів від того дня, коли за ним грюкнули двері тюремного автозака. Там, у колишньому житті, лишилися лікарняні коридори, тихі розмови медсестер, голос дружини, дзенькіт посуду на кухні, людське тепло. Після вироку світ звузився до брязкоту заліза, сухих наказів, важкої роботи, короткого сну й вічного чекання удару.

Крик повторився. Тепер він був не такий різкий. У ньому з’явилися хрипота, надлом, захлинене відчайдушне ридання. Це вже був не просто переляк. Так кричить людина, яка розуміє: сили тануть швидше, ніж приходить допомога.

Назар на мить заплющив очі. Розум утікача, натренований місяцем потайного шляху й роками виживання за ґратами, відразу підказав єдине безпечне рішення: йти. Будь-яка людина поблизу — небезпека. Мисливець, лісник, випадковий мешканець, поліцейський. Досить одного погляду на його казенний одяг, одного поміченого сліду, одного дзвінка — і все скінчиться. Його знову схоплять, знову кинуть у камеру, а може, просто пристрелять під час затримання, списавши все на спробу опору.

Він зробив крок убік, геть від крику.

І зупинився.

Пальці самі собою стиснулися. Шорсткі, загрубілі, з тріщинами біля нігтів, вони давно звикли до сокирища, лопати, каменю, мотузки. Та пам’ять тіла виявилася сильнішою за тюремні роки. Ці руки колись тримали затискачі, накладали шви, відчували ледь вловиму пульсацію під шкірою. Вони знали не лише тягар примусової праці. Вони знали вагу людського життя.

Назар беззвучно вилаявся й повернув на звук.

Спершу він пішов, важко витягаючи ноги зі снігу. Потім майже побіг, наскільки дозволяли виснажені м’язи. Гілки шмагали по обличчю, сухий чагарник чіплявся за штани, крижане повітря рвало горло. Але крик попереду слабшав, і це підганяло сильніше, ніж гавкіт собак за спиною.

Він вискочив із густого хвойника на крутий берег вузької річки. Вода під кригою йшла швидко, з низьким глухим гуркотом. Лід лежав нерівно, горбами, білими плямами перемерзлої піни. Посеред русла чорніла широка рвана ополонка, від якої розходилися тонкі тріщини.

У чорній воді борсалася жінка.

На мить Назар ніби знову опинився в операційній: усе зайве зникло, лишилися тільки факти. Важкий зимовий одяг набрав води й тягнув її вниз. Волосся прилипло до обличчя, губи посиніли, рухи стали смиканими, погано скоординованими. Вона намагалася вчепитися за край криги, але рукавиці ковзали, кромка ламалася під руками, і кожен новий ривок розширював пролом.

Ще трохи — і вона піде під воду. Потім течія затягне її під лід, і дістати вже буде нікого.

Назар з’їхав униз схилом, чіпляючись за коріння, щоб не переламати ноги. Біля берега зі снігу стирчала довга суха гілка. Він схопив її, різко смикнув, перевіряючи міцність, і ступив на лід.

Під чоботом одразу хруснуло. Білі лінії побігли в боки, мов тонкі блискавки.

Жінка підняла голову. На секунду її погляд сфокусувався на ньому, і страх у ньому змінився: вона злякалася вже не тільки за себе.

— Не підходьте! — сипло викрикнула вона. — Провалитеся! Лід тонкий!..