Однокласники вважали мій шлюб черговою невдачею, але на зустрічі випускників усе змінилося

Мене звати Оксана Бондаренко, і того року мені виповнилося тридцять. У великому місті такий вік нікого не здивував би, але там, де жила я, незаміжню жінку вже починали вважати безнадійно засидженою нареченою. Знайомі співчували, сусідки перешіптувалися, а особливо турботливі радили погоджуватися на будь-якого більш-менш порядного чоловіка, доки ще не пізно. Я не вважала себе ні некрасивою, ні безпорадною. У мене була улюблена робота: я займалася народними ремеслами й тримала невеличку крамничку в старій частині міста.

Особисте життя, однак, ніби проходило десь осторонь. Кілька років тому я кохала людину й вірила, що ми будемо разом, але його рідні вважали мене надто бідною й невідповідною для їхньої родини. Від тих стосунків залишилася рана, яка начебто й затягнулася, та все одно озивалася болем від самої лише згадки. Я уникала нових прив’язаностей, боялася зобов’язань і заздалегідь чекала чужого осуду. І все ж сильніше за самотність мене лякало інше — тривога в маминих очах. Тата давно не було, і Лідія Степанівна сама виростила мене, працюючи без відпочинку й ніколи не нарікаючи.

Ми жили вдвох у невеликій квартирі старого панельного будинку. Мама була найближчою людиною в моєму житті, тому зміни, що сталися з нею за останні пів року, я помічала особливо гостро. Вона дуже схудла, майже щоночі заходилася кашлем, а її обличчя набуло хворобливого сірого відтінку. Я намагалася пояснити все перевтомою, хоча в глибині душі розуміла: справа серйозніша. Що наполегливіше мама запевняла, що скоро одужає, то менше я їй вірила.

Одного вечора мені довелося затриматися в крамничці, щоб закінчити термінове замовлення. Коли я нарешті відчинила двері квартири, мене зустрів густий гіркуватий запах трав’яного настою. За останні місяці ним просякли штори, меблі й навіть одяг. У кімнаті було темно. Мама сиділа біля вікна, відкинувшись на спинку стільця, і нерухомо дивилася на вулицю, ніби не помічаючи ні сутінків, ні мого приходу.

— Мамо, я повернулася. Ти їла? Чому сидиш без світла?

Я швидко поставила сумку й підійшла до неї. Лідія Степанівна повільно повернула голову й усміхнулася так слабко, що в мене защеміло серце.

— Оксаночко, присядь поруч, доню.

Я сіла на стілець і накрила долонею її руку. Пальці в мами були худі й холодні. Вона трохи помовчала, ніби збираючись із силами, а тоді знову заговорила про те, що давно не давало їй спокою.

— Тобі вже тридцять. Он Світлана з сусіднього під’їзду — твоя ровесниця, а в неї двоє дітей. Я ж не вимагаю, щоб ти знайшла багача. Мені потрібна для тебе порядна людина, яка стане тобі опорою. Коли мене не буде…

— Не кажи так, — різко перебила я. — Ти одужаєш. Я більше працюватиму, зароблю грошей, і ми знайдемо хороших лікарів. Нам же сказали, що це перевтома.

Мама не стала сперечатися. В її очах заблищали сльози. Вона потягнулася до старого комода, відчинила шухляду й дістала складений учетверо аркуш.

— Сьогодні я забрала результати. Ходила на обстеження ще раз, тільки тобі не сказала.

Усередині в мене все стиснулося. Я розгорнула папір тремтячими руками й спробувала розібратися в рядках, заповнених медичними термінами. Більшість слів нічого мені не говорили, але два вислови я зрозуміла відразу: «карцинома» і «остання стадія з метастазами». Вони ніби затулили собою весь інший текст. Кімната захиталася, повітря зникло, а аркуш вислизнув із пальців і ліг на підлогу.

— Ні. Це неправда. Тут помилка, мамо. Обов’язково помилка.

Я повторювала це, не чуючи власного голосу. Лідія Степанівна міцніше стиснула мою руку.

— Значить, така моя доля. Я смерті не боюся, Оксаночко. Боюся піти й залишити тебе саму. Ти завжди намагалася мене слухатися. Послухай і тепер.

Вона зізналася, що попросила тітку Галину підшукати мені жениха. За її словами, чоловік був спокійний і працьовитий, служив у якійсь конторі й не мав шкідливих звичок. На найближчі вихідні вже призначили зустріч. Мама просила лише піти й познайомитися, але за цим простим проханням я чула її відчайдушну надію.

Я дивилася на медичний бланк, що впав на підлогу, і не могла думати ні про побачення, ні про незнайомого чоловіка. Діагноз висів над нами, мов вирок. Мені згадалося, як я раз по раз відмахувалася від маминих розмов, прикривалася зайнятістю й давніми страхами. Я вважала, що маю право не квапитися, але тепер розуміла: моя впертість позбавляла її останніх спокійних днів. Кожне мамине прохання, яке раніше я вважала настирливим, тепер звучало як останнє бажання, і від цього почуття провини ставало майже нестерпним.

— Мені лишилося небагато, — прошепотіла мама. — Зроби це для мене. Я побачу тебе у весільній сукні, знатиму, що поруч із тобою є надійна людина, і зможу піти без страху.

Ці слова були нестерпні. Я опустилася перед нею навколішки, уткнулася обличчям у її ноги й розридалася. Відмовити я вже не могла. Що б не чекало на мене далі, дозволити мамі померти з тривогою за єдину доньку здавалося ще страшнішим.

— Добре, — вимовила я крізь сльози. — Я піду. Я зроблю все, що ти просиш. Тільки будь спокійна, будь ласка.

Лідія Степанівна полегшено зітхнула й погладила мене по волоссю. Тієї ночі я не стулила очей. Лежала, дивлячись у стелю, і думала, що кохання й власні мрії більше не мають значення. Мені хотілося тільки одного: ще раз побачити маму по-справжньому щасливою. Заради цього я була готова змиритися з будь-якою подальшою долею й будь-яким чоловіком, якщо він виявиться хоча б порядною людиною…👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇