Колишня подруга не привіталася в автобусі, але перед виходом вклала їй у руку клаптик паперу
«Лар, — сказала вона, — мені це мої роки вже не поверне, не поверне. Мені п’ятдесят чотири. У мене стаж: вісім років сторожем і одинадцять із відром. Мені кімната за договором до серпня, ти розумієш, що твій папірець нічого цього не скасує?» — «Розумію, — сказала Лариса Андріївна, — я не по це». — «А по що?» — «Я більше не робитиму вигляд, що цього не було, — сказала вона. — Оксано, я двадцять років усім розповідала, що ти обмовила мого чоловіка. Раї розповідала, сусідкам, своїй Каті розповідала, коли та підросла й спитала, хто ця тітка на фотографіях. Я тепер усім цим людям розповідаю інакше: не про папери, а про те, як було». Оксана дивилася у вікно, де стояла її розсада, мовчала так довго, що Лариса Андріївна встигла допити вистиглий чай і подумати, що зараз її попросять піти. Потім Оксана встала, взяла з плитки чайник, долила собі й спитала, не обертаючись: «А Катя як?» — «Зі мною», — сказала Лариса Андріївна.
«Онукові три роки. Максим». — «Максим, — повторила Оксана. — Хороше ім’я».
Більше того дня вони ні про що важливе не говорили. Лариса Андріївна зібралася о шостій, лишила на столі пиріг, взулася, тримаючись за косяк. Оксана вийшла провести її до поштових скриньок, там було холодно, десь шуміла вода.
«Лар, — сказала Оксана вже в коридорі, — ти тільки не їзди сюди щотижня. Не треба з мене робити добру справу». — «А я не роблю».
«Робиш». Оксана підтягла пояс халата. «У тебе обличчя таке. Ти приїжджай, коли треба буде огірки солити чи полицю прибити, а просто так, із жалю, не треба».
До сходів Оксана дійшла з нею й там зупинилася, і попрощалися вони за руку, ніяково, як малознайомі люди. Лариса спускалася й чула, як нагорі зачинилися двері, не відразу, а згодом.
Стосунки не налагодилися ні того вечора, ні того місяця. Лариса стала приїжджати раз на два тижні завжди з чимось, і Оксана завжди була не дуже рада й завжди відчиняла. У квітні, через рік після того автобуса, Лариса Андріївна з’їздила на старий склад і знайшла двох жінок, які ще пам’ятали ту історію з кредитом.
Одна розплакалася й сказала, що завжди так і думала, а друга спитала: «Ну а ми-то чим допоможемо, Лар?» І все-таки погодилася написати, що пам’ятає. Оксана не просила й жодного разу не подякувала, тільки одного разу сказала, що в магазині біля дому з нею знову почали вітатися. Улітку Оксану взяли гардеробницею в ту саму бібліотеку, де Лариса Андріївна працювала двадцять восьмий рік.
Завідувачка довго впиралася, то ставки нема, то вік, і Лариса ходила до неї тричі й утретє просто сказала, що якщо людину не візьмуть, вона сама напише заяву на звільнення. І Оксану взяли на пів ставки з вересня, і кімнату в гуртожитку їй через це продовжили. Вона сиділа в скляній будці біля входу, видавала номерки, сварилася зі школярами, які кидали куртки на бар’єр, і від неї, як і раніше, пахло конвалією.
Наприкінці вересня вони поверталися разом після зміни, їхали тепер в один бік, і до пересадки їм було по дорозі. На зупинці було холодно й сиро, набився люд із ринку, і в сімнадцятий вони влізли в саму тисняву. Місць не було, потім звільнилося одне, потім друге, і вони сіли поруч, не через прохід, а поруч біля вікна.
Автобус пішов уздовж насипу, за вікном тяглися гаражі й крани. Лариса Андріївна згадала, як двадцять років тому на цій самій кухні Сергій тримав її за обидві руки й казав, що не хотів повідомляти їй таке і що сподівався, що обійдеться, і руки в нього були теплі, у мийці стояла немита каструля з-під каші, а вона думала про те, що треба б укласти Катю. Оксана порилася в полотняній сумці й дістала складений учетверо клаптик у клітинку, м’який на згинах, із рудими плямами по краю, із того самого старого зошита.
Поклала його Ларисі на коліна, відразу прибрала руку й почала дивитися вперед, на кабіну водія, ніби її це не стосується. Клаптик був списаний з обох боків, і на звороті навскіс виднівся вицвілий дитячий олівець. «Що це?» — спитала Лариса Андріївна.
«Прочитаєш удома, — сказала Оксана. — Я це написала двадцять років тому й не віддала». Лариса Андріївна взяла клаптик і розгорнула його на чверть, рівно настільки, щоб побачити перший рядок.
«Лар, я тебе не виню, — було написано там. — Ти просто його любила». Далі вона читати не стала й склала клаптик назад по згинах.
Попереду був поворот біля шляхопроводу, той самий, де завжди трясе, і водій уже скидав швидкість. Автобус шарпнуло на повороті.
