«Народиш мені сина — озолочу!» — кинув безплідний мільйонер

— Народиш мені сина — озолочу! Підпиши тут і тут.

Тека гепнулася об стіл із такою силою, що пластиковий стаканчик із вистиглим чаєм підскочив. Наталя Коваль відсмикнула руку від швабри й подивилася спершу на теку, потім на чоловіка в пальті, яке коштувало більше, ніж вона заробляла за два роки.

— Ви, мабуть, дверима помилилися, — сказала вона. — Тут підсобка, кабінет головлікаря поверхом вище.

— Я не помилився.

Мирон Бондаренко зняв рукавичку, палець за пальцем, і кинув її поверх теки.

— Я три дні за тобою спостерігаю. Ти санітарка із сьомого відділення. Твоя мати лежить у четвертій палаті. Діагноз я читав. Операція коштує чотири мільйони двісті тисяч. У тебе зарплата тридцять вісім. Порахуй, скільки років тобі мити підлогу.

Наталя поставила швабру до стіни. Повільно, рівно, як ставлять річ, яку бояться впустити.

— Ви читали чужий діагноз.

— Я плачу цій клініці стільки, що можу читати будь-що.

Він посунув теку до краю стола.

— Контракт. Сурогатне материнство. З моїм біоматеріалом. ЕКЗ. Найкращі лікарі. Окрема квартира на час вагітності. Після пологів п’ятнадцять мільйонів і цілковите мовчання. Операцію твоїй матері оплачую авансом, уже завтра.

— А якщо відмовлюся?

— Тоді за сорок хвилин ти забудеш цю розмову. А за пів року ховатимеш матір. Я не погрожую. Я рахую.

Він говорив рівно, як диктують номер телефону. Лише права рука його виказувала.

Пальці весь час щось крутили. Ґудзик. Край рукавички. Потім тягнулися до обручки, якої на пальці вже не було. І рука хапалася за порожнечу.

— Чому я? — спитала Наталя. — У місті тисячі жінок вродливіші.

— Мені не потрібна вродлива. Мені потрібна здорова й чесна. І така, що не зникне.

Він уперше подивився їй просто в обличчя.

— Три дні тому моя дружина спакувала валізи. Знаєш, що вона сказала на прощання? «Пустоцвіт. П’ятнадцять років я жила з пустоцвітом». Вона помилилася. Аналізи показали: шанси є. Малі, але є. І я доведу. Усім доведу…