Колишня подруга не привіталася в автобусі, але перед виходом вклала їй у руку клаптик паперу
Лариса Андріївна постояла в передпокої, потім повернулася на кухню, погасила світло над плитою. А потім пішли місяці, про які й розповідати не було чого. Заяву в поліції в неї прийняли відразу, а справу порушили тільки з другого заходу, і на папери, які для неї писав юрист, пішли гроші, відкладені за три роки на зуби.
Справа тягнулася довго. Вирок — умовний строк — Сергій дістав тільки наступної весни. Угода розвалилася значно раніше, і квартира лишилася записана на Ларису, як і була з дев’яносто третього.
Радості не було. Значно більше важило інше, і воно почалося само собою. Богдан Васильович розповів про надійну людину у себе на базі, а на базі язики виявилися довгі.
Славік приїхав сам, потупцяв у передпокої й сказав, що нічого не знав і що йому тепер соромно. Сергій зняв кімнату біля автовокзалу, влаштувався приймальником на овочебазу й дзвонив спочатку щодня, потім раз на тиждень, потім перестав. Першу зиму без нього вона прожила на трьох дзвінках, і кожен відкладала місяцями.
Перший — Світлані в інше місто. Важкий, з образами й мовчанням у слухавку. Але в травні Світлана приїхала.
Другий — Раї, і Рая сказала: «Лар, я тобі тоді намагалася сказати, а ти мене обірвала». І третій — у реєстраційний центр, адміністраторці. Оксани на об’єкті більше не було. У реєстраційному центрі Ларисі сказали, що Левченко звільнилася в листопаді, коли змінився підрядник і розігнали всю ділянку, а тепер, кажуть, перебивається прибиранням під’їздів у приватників.
Адресу диктувати відмовилися, але жінка на тому кінці подобрішала й обмовилася, що гуртожиток при склозаводі один і що там усіх знають. Поїхала вона туди в суботу з пирогом, загорнутим у рушник, і півтори години ходила поверхами й питала. Оксана жила на п’ятому, в кінці коридору, де на стіні висіли дванадцять поштових скриньок і розклад чергувань.
Оксана відчинила в халаті, з мокрими руками, а сивина за зиму розповзлася в неї зі скронь на всю голову. Вона подивилася на Ларису, на пиріг і секунди через три, за які Лариса Андріївна встигла передумати все, посторонилася. Кімната була маленька й чиста: ліжко, стіл, хиткий стілець, електроплитка на тумбочці.
На підвіконні стояли три банки з розсадою, накриті обрізаними пляшками. «Заходь, раз прийшла, — сказала Оксана. — Тільки в мене одна кружка, а я з блюдця».
«З блюдця — я». Оксана хмикнула й увімкнула плитку. «Сідай на ліжко, стілець хитається». Чай пили хвилин двадцять, розмовляючи про дрібниці: про розсаду, про ліфт, який не працює з осені.
Про Оксанине коліно. Лариса Андріївна чекала слушної хвилини, а хвилина все не наставала, і зрештою вона поставила блюдце й заговорила так, як вийшло. «Оксано, я до тебе не по прощення». — «І правильно». Оксана кивнула. «Я б не дала».
«Я у справі». Лариса Андріївна відкрила сумку. «Я тут написала все, що пам’ятаю: і про вітрянку, і про дванадцяте, і що ти в нас три ночі ночувала й на склад не виходила, і як Сергій мені розповів першим, і якими словами. Від руки, з датою й завірила. Вимагати за нею вже ні з кого, я розумію, але нехай у тебе буде папір, показуй, кому хочеш». Оксана взяла папери, читала довго, водячи пальцем по рядках, і її розпухлі руки на білому аркуші здавалися темнішими, ніж були насправді. Дочитавши, вона склала аркуші навпіл і поклала на стіл під цукорницю, потім повернула палець до верхнього рядка, до числа, і потримала його там…
