Корова перестала давати молоко і щовечора мукала на горище. Господиня полізла нагору, а там…
Ромашка тягнула морду до чорного лаза під дахом і ніяк не вгамовувалася. Галина йшла до неї, обіймала за теплу шию й казала: «Не дамся я йому, чуєш, і тебе скривдити не дам, рідна».
Дім і справді був гарний. П’ятистінок під бляшаним дахом, різьблені лиштви. Михайло вирізав їх сам зимовими вечорами.
Вона пам’ятала, як Михайло ставив сволок, як кректав, піднімаючи колоду, як радів. «Сто років простоїть, Галю, нам — навік». Той дім був її фортецею і пам’яттю.
У кожному вінці — руки Михайла. І віддати його чужому було однаково що зрадити чоловіка. Вранці біля колодязя баби при ній замовкали, відводили погляди.
Олег і сюди дотягнувся, посіяв свій отруйний шепіт. «Чудить Галина, корова в неї на горище виє». Чула вона це за спиною й ішла, випроставши спину, не показуючи образи й болю.
Але Галина була не з тих, хто гнеться. Скільки лиха пережила: голодне дитинство, втрату Михайла — і тепер не зламається. Увечері прийшла Лідія, принесла теплих пирогів, сіла навпроти й довго слухала, підперши щоку засмаглою долонею.
— Ох, Галю! — зітхнула вона. — Олег цей по всій окрузі хати скуповує, під котеджі, старих із землі зживає. Хто впирається, у того раптом то документи пропадуть, то спадкоємець з’явиться, а він при місцевому начальстві своя людина.
— І корова твоя! Люди вже гомонять. Мовляв, худоба сказилася, і Галина слідом. На горище, мовляв, виє, неспроста воно.
Галина стиснула губи. Вона зрозуміла. Ця чутка про божевільну корову комусь дуже стала в пригоді.
— Нехай балакають, — сказала вона твердо. — Я свій дім без бою не віддам, тільки паперів у мене немає, Лідо, в тому й біда. А Михайло, царство йому небесне, папери любив, усе ховав, — згадала вона.
«Та куди — мені не казав, потайний був». Лідія пішла затемна, а Галина дістала з комода старі фотографії, де вони з Михайлом молоді, біля нового зрубу. «Уберіг би ти мене, Мишо», — прошепотіла вона світлині.
«Сам би ти зумів, а я вже й не знаю, як від цього ірода відбитися». Уночі їй наснився Михайло, молодий, у робочій сорочці: стояв біля ґанку й усміхався, а сказати нічого не встиг, розтанув. Минув тиждень, молока в Ромашки так і не побільшало, і щовечора, щойно смеркалося, вона починала мукати.
Галина перепробувала все, міняла корм, виводила на дальній луг, кликала Андрія ще раз. Корова була здорова, але тужила. Уночі Галина лежала й слухала, і дедалі частіше їй здавалося, що Ромашка не хвора, а кличе, тягне її кудись, просить.
«На горище дивиться, — думала Галина, — усе на горище. Що там, окрім старого сіна та віковічного пилу, може бути?» І раптом серед глухої ночі спливли слова Михайла: «Головне в коробці, нагорі, під балкою». Вона сіла, завмерла, серце закалатало часто-часто…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇
