Корова перестала давати молоко і щовечора мукала на горище. Господиня полізла нагору, а там…
Вона хотіла тієї ж миті лізти нагору, але було темно, лаз чорнів, а стара драбина прогнила. «Куди мені старій уночі по гнилих щаблях? Шию скручу — хто Ромашку доїти стане?» Але вранці було вже не до горища. Чорна машина повернулася, і цього разу Олег приїхав не сам: з ним був юрист.
Юрист, сухий чоловік в окулярах, розклав на капоті теку з паперами і заговорив гладко, ніби по писаному:
— Галино Петрівно, дім і ділянка оформлені з порушеннями. Право власності спірне.
— Ми готові владнати справу мирно. Ось попередній договір. Ви отримуєте гроші, кімнату в невеликому місті й звільняєте дім до кінця місяця.
«Розумно?»
«А якщо не підпишу?» — спитала Галина. Вона стояла на ґанку, схрестивши руки на грудях, і дивилася на них згори вниз, не кліпаючи.
Юрист знизав плечима. «Тоді суд».
«А суд стане на бік законного спадкоємця. Ви тільки час і нерви змарнуєте». Олег додав м’яко, ніби шкодуючи:
— І ще, тітко, розмови пішли, що ви не при собі. Корова, горище, ваше безсоння. Призначать обстеження, спробують через суд визнати вас недієздатною й оформити опіку на мене.
«Тоді й питати вас не стануть. Так краще». Ось воно.
Галина зрозуміла весь задум одразу. Спершу оголосити божевільною, потім відібрати дім — і всі кінці у воду. «Папери, кажеш, на твоєму боці?» — тихо сказала вона.
«А покажи. Покажи, де написано, що цей дім не наш». Юрист зам’явся, перебрав аркуші.
«Документи архівні, їх відновлюють. До суду будуть готові».
«То-то й воно, що тільки будуть». Галина випросталася.
— Немає у вас нічого. Вигадали спадкоємця, вигадали хворобу. Ідіть з двору.
«Підписувати не стану», — сказала Галина.
Олег побагровів, але стримався. «Дарма, тітко, дуже дарма».
«Даю тиждень, потім буде пізно, і корову за скаргою заберуть». Вони поїхали, а в Галини підкосилися ноги. Вона опустилася на сходинку ґанку й уперше за роки заплакала.
Навзрид. За хвірткою зібралися сусіди, перешіптувалися, хтось відводив очі. Олег уже пройшовся по дворах, усюди посіяв страх.
Лідія підбігла, обняла. «Галю, рідна, тримайся, він і до мене заходив. Погрожував: „Будеш за неї — і тебе виживу“».
«Не лізь, Лідо». Галина витерла очі. «У тебе внуки, я сама. Аби тільки зрозуміти, що Ромашка на горищі вчуяла».
Того вечора Галина перерила весь дім. Комод, скриню, підпілля, божницю. Шукала папери, але ніде нічого не знайшла. На горище по гнилій драбині вона поки що так і не наважилася піднятися.
«Де ж ти їх сховав, Мишо? — шепотіла вона, перебираючи старі листи. — Хоч знак подай, хоч уві сні наснись, рідний». Вона згадувала, як у голодний рік вони з Михайлом добудовували дім, як мерзли, як раділи першій протопленій печі.
Уночі вона знову не спала. І знову, щойно стемніло, з хліва попливло важке мукання. Ромашка кликала й не здавалася…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇
