Корова перестала давати молоко і щовечора мукала на горище. Господиня полізла нагору, а там…
Вранці принесли папір із місцевої служби: скаргу на утримання худоби, повідомлення про перевірку й погрозу вилучення корови за порушення. Скарга була фальшива.
Галина відразу зрозуміла, чиїх це рук справа. Олег тиснув з усіх боків, відрізав їй останнє, на чому тримався її міцний двір. Наступного дня приїхав звідти чоловік із текою, оглянув хлів, поцмокав язиком.
«Антисанітарія. Корову доведеться вилучити», — сказав чоловік із текою.
Галина стала в дверях хліва. «Через мене переступиш, Ромашку не віддам».
І стільки було в ній сили, що чоловік поїхав. Потім на день вимкнули світло, нібито аварія. Потім листоноша загубив її пенсію.
Кільце стискалося дедалі тугіше. Олег не вгамовувався. То трактор його людей випадково знесе частину паркану, то вночі хтось розжене її курей по городу.
Кожна капость була дрібною, але їх було багато, і вони крапля за краплею підточували Галинину силу, її волю, її спокій. Уночі їй ставало страшно. Сама, стара, проти міського, з грошима й зв’язками.
Але вранці знову бралася до господарства. Село притихло. Люди жаліли Галину, але боялися.
Багатий племінник із міста виявився сильнішим за самотню стару вдову. Якось зайшов і сам Олег, уже без юриста, по-свійськи: «Тітко, ну чого ви вперлися? Візьміть гроші, доживіть спокійно».
Він виклав на стіл пачку купюр, товсту, перетягнуту гумкою. «Тут на безбідну старість вистачить, погоджуйтеся, га?»
Галина глянула на гроші, потім на нього. «Дім не продається, Олежку, і совість моя не продається».
«Забери, не ганьбися», — сказала Галина.
Олег згріб гроші, обличчя його перекосилося. «Ну, дивіться, я пропонував по-доброму, тепер нарікайте на себе, стара».
А Ромашка худла, молоко пропало зовсім, і щовечора вона мукала, дивлячись на горище. Розпачливо, ніби з останніх сил кликала. «Потерплю, — шепотіла Галина, притулившись чолом до теплого боку. — Ми з тобою потерпимо, Михайло недарма ті слова сказав».
Увечері вона сідала біля вікна й дивилася на темний двір, на хлів, де мучилася Ромашка, і не знала, звідки чекати порятунку. Ветеринар Андрій зазирнув сам, без поклику.
«Галино Петрівно, тримайтеся, все село знає, що Олег коїть, ви не одна».
«Дякую, синочку». Вона кивнула. Добре слово нині дорожче за гроші, і від цієї малої підтримки трохи полегшало на душі.
Уночі Ромашка мукала жалібніше, і Галина виходила до неї, обіймала за шию, і вдвох вони коротали довгу безсонну ніч. Ромашка, ніби відчуваючи її розпач, клала важку голову їй на плече, і Галині від цього тепла було не так тоскно. Одного разу біля хвіртки зупинився незнайомий чоловік, пом’явся, озирнувся й тихо сказав: «Галино Петрівно, я до вас, не бійтеся».
«Я колишній сусід Олега в місті, він і мою матір обманом із квартири виселив. Не мовчіть, ви не одна така, тримайтеся». Він сунув їй у руку клаптик паперу з номером і швидко пішов, а Галина сховала записку й уперше за ці дні відчула опору.
«Не одна, значить, — думала вона. — Багатьох обібрав ірод. Але зачекай, аби тільки знайти, що Миша нагорі сховав». «Господи, дай сил, — молилася вона перед образами, — не за себе прошу, за правду, не дай злодієві чужим горбом нажитися».
«Не для того ми дім ставили своїм горбом, щоб його міський ірод під бульдозер пустив, — думала вона. — Не бувати тому».
У четвер Лідія прибігла бліда. «Галю, завтра приїдуть Олег, юрист і лікарка з міста, будуть тебе освідчувати».
«Відмовишся — спробують забрати на обстеження, а дім опечатають. Галю, лишилася одна ніч, треба щось робити, рідна, кров з носа». Галина мовчала, а потім підвела голову, і в її виплаканих очах спалахнуло щось тверде, давнє, вперте, михайлове…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇
