Усі вже готувалися до прощання, коли дідусь підійшов ближче й зрозумів, що щось не сходиться

Шістдесятирічному Михайлові Степановичу Бондаренку здавалося, що доля вже відібрала в нього надто багато. Після сильної зливи дорога стала слизькою, і машина, в якій їхали його єдиний син Роман та невістка Наталя, потрапила в аварію. Обоє загинули. Їхня семирічна донька Софія того дня залишилася вдома з бабусею по материній лінії, і лише це вберегло дитину від тієї самої долі.

Смерть сина надломила Михайла Степановича. У Романі він бачив риси своєї покійної дружини Валентини, якої не стало десять років тому. Ця втрата змусила чоловіка ніби ще раз попрощатися і з нею. Та поруч залишалася осиротіла онука, і заради неї він змусив себе не опускати рук. Поступово Софія стала для діда не лише найближчою людиною, а й єдиним світлом у домі, де після трагедії надовго оселилася тиша.

Колись у невеликому селі його знали як людину веселу й чуйну. Усе життя він працював механіком у місцевій майстерні: повертав до ладу трактори, ремонтував автомобілі, порався з мотоциклами. У дворі в нього постійно хтось з’являвся. Сусіди приходили по пораду, приятелі затримувалися поговорити, а дітлахи з цікавістю спостерігали, як під його руками оживали несправні механізми.

Після аварії Михайло Степанович утратив колишню життєрадісність. Він говорив мало, часто надовго замислювався, а в його погляді навіть під час звичайних справ залишався тяжкий смуток. І все ж поруч із Софією він намагався бути таким, яким вона його пам’ятала: терплячим, турботливим і надійним. Він стежив за її навчанням, цікавився кожним захопленням і ніколи не показував, скільки сил часом коштувала йому звичайна усмішка…